Україна. Збірка мандрівок.

Оригинал взят у

v1snykв Черкаси-2. Скульптури і стріт-арт

Черкаське настінне мистецтво виявилось неочікувано багатим і різноманітним. Поповнювати свою фотоколекцію вуличних картин я почав одразу ж від автостанції.

При виїзді із Смілянської вулиці на бульвар Шевченка є якийсь клуб «Індиго».

Цікавий тут, перш за все, не сам клуб, а сусідня стіна, вщент розмальована.

Добрих 100 метрів колись нічим непримітних бетонних плит перетворені на зосередження найрізноманітніших малюнків, від наївно-дитячих до змістовних і глибоких за своєю суттю.

Отак моє заселення до готелю одразу відклалось, але то була приємна затримка…

На віддалі від «Індиго» але на тому ж бульварі – картина із зображенням готелю Слов’янський.

У південно-східному напрямку бульвар закінчується площею 700-річчя Черкас, де стоїть пам’ятник Бояну. Більше у тому районі нема нічого цікавого.

Тому перенесемось (ви віртуально, а я тролейбусом) у протилежний кінець міста, у парк Сосновий Бір.

Русалонька.

Дерево бажань.

Тут є багато робіт із дерева та каменю.

Більшість із яких, правда, упороті.

Недалеко від парку є невелике єврейське кладовище.

По дорозі до буддистського храму «Білий лотос» зустрів таку сову.

І пару розмальованих хвірточок.

Навколо власне «Білого лотосу» рясно натикано статуеток і зображень Будди.

Сонячний годинник у парку Долина Троянд.

Стіна через дорогу – іще одна суцільна панорамна картина.

Поруч з парком знаходиться пагорб Слави з тутешньою варіацією Вітчизни-Матері.

Коні мої, коні…

Десь нижче пагорба засняв такого архангела. На картах він не позначений.

Центр міста.

«На цій стіні залишились сліди війни. Це місце пам’ятає людей, які віддали своє життя за наше майбутнє. Збережемо пам’ять про визволення міста Черкаси в грудні 1943 року.»

Стіна біля Художнього музею. На неї я наштовхнувся випадково, безплідно шукаючи пам’ятник варенику. Уже постфактум знайшов інформацію, що його демонтували, коли у будівлю по сусідству заїхав суд – не відповідав, так би мовити, усій серйозності даного закладу. Ну не дебіли, а…

Пам’ятник моєму улюбленому поету Василю Симоненку, який з 1957 року і до смерті жив та працював у Черкасах.

Позолочена пані на Смілянській вулиці.

Я ще підхожу до Соборного парку, а ви поки потренуйте фантазію і подумайте, як має виглядати пам’ятник Зруйнованим храмам.

По дорозі туди знаходиться Центральний міський стадіон, а перед ним – скульптура на честь 100-річчя черкаського футболу.

У Соборному чимало меморіалів. Чорнобильцям, наприклад.

А ось і пам’ятник Зруйнованим храмам.

Цікаве оформлення турніка у парку Хіміків.

Парк Перемога, безумовно, порадує поціновувачів техніки часів Другої Світової.

А ще тут є дерев’яні скульптури казкових персонажів.

Від парку я уже рушив убік автостанції. На півдорозі до неї біля м’ясокомбінату стоїть пам’ятник бичку.

Оригинал взят у

igor_salnikovв Что посмотреть в Мукачево: набережная реки Латорица

Все едут в Мукачево, чтобы посмотреть красивый и величественный замок Паланок. Этим и ограничиваются, и едут дальше обозревать другие достопримечательности Закарпатья.
Недавно мы провели в этом городе три дня, для того, чтобы рассказать вам, что не замком единым славится этот город...

Мукачево Латорица река

Начну я свой рассказ о Мукачево не с традиционного замка (его, конечно, тоже покажу, но в другом репортаже). Сегодня мы прогуляемся по набережной реки Латориця и посмотрим, что там есть интересного.

Первым делом мы отправимся встречать рассвет на набережной.

Мне пришлось пересилить себя и встать довольно рано, что было весьма тяжело после насыщенного событиями и интересными местами предыдущего дня. Но как же я могу пропустить рассвет?!
Точку для съемки выбрал недалеко от центра, в 15 минутах ходьбы от моего отеля. И, хотя на небе не было ни одного облачка, восход Солнца я таки снял. На фотографии, как и в реальности, он получился тихим и безмятежным.

Мукачево Латорица река

Чуть крупнее.

Мукачево Латорица река

Этот мост пересекает реку совсем недалеко от ратуши, пешком до него всего 3 минуты.

Мукачево Латорица река

Горная река Латорица начинается на склонах Верховинского хребта. Название переводится как «бурная» или «стремительная». Чего совершенно не скажешь, глядя на эту широкую и спокойную реку, которая течет в Мукачево. Попадая на равнину, река замедляет свое течение, но такой она бывает не всегда. Весной, во время таяния снегов она может показать свой горный характер. Об этом напоминает выкорчеванное с корнем дерево, зацепившееся за островок.

Мукачево Латорица река

Еще одним напоминанием коварства горных рек служит этот памятник.
Осенью 1998 года, после сильных дождей, несколько закарпатских рек вышли из берегов. Тогда погибли 17 человек, было смыто 12 мостов, полностью разрушено 2695 домов...

Мукачево Латорица река

Этой весной река спокойна, вдоль нее приятно гулять, любуясь цветущими деревьями.

Трехэтажный дом под черепичной крышей — это отель «Аметист», в нем жили несколько человек из нашей группы. Им там весьма понравилось и от центра недалеко. В общем, друзья рекомендуют, записывайте контакты: отель «Аметист», вул.Підопригори, 3, тел. 066 48 17 870. Страница отеля в интернете: http://alfa-apollon.com.ua/content/view/48/110/

Мукачево Латорица река

Вдоль реки стоит монументальное наследие совдепии. Но вид из него на реку и центр города должен быть отличный.

Мукачево Латорица река

Мост через Латорицу.

Мукачево Латорица река

Под мостом.

Мукачево Латорица река

На мосту были замечены два фотографа. Что они там снимают?

Мукачево Латорица река

Его не сразу и увидишь. На перилах удобно пристроился маленький бронзовый Обеликс. На самом деле, это вовсе не герой мультфильма «Астерикс и Обеликс». Это фигурка кельта и стоит она здесь не случайно.
На горе Ловачка, которая расположена на другом берегу Латорицы, в 1–3 ст. до н.э. находилось древнее кельтское поселение. Ужгородский скульптор Михаил Колодко установил на перилах эту скульптуру весной 2015 года. А через несколько дней ее украли...

Мукачево Латорица

Но, как видите, скульптурка снова сидит на своем месте, радуя туристов и местных жителей.
Кстати, неделю назад я уже публиковал фотографию этого кельта в своем посте. Было интересно, угадают или нет. Как и ожидалось, большинство решило, что фото сделано в Ужгороде :)

Хорошо, что эта фигурка на набережной только одна. Если бы их было столько, сколько в Ужгороде, то мы бы залипли у них надолго со своими фотоаппаратами :)

Мукачево Латорица река

Идем дальше. За мостом видна гора Ловачка — именно на ее склонах было кельтское поселение. И именно на нее мы не успели зайти из-за большого количества мукачевских достопримечательностей, которые мы стремились увидеть в эти три дня. Хотя, я бы с радостью зашел бы на нее, вместо посещения новодельного православного монастыря, имхо. Эта гора, пожалуй, была единственным интересным местом в Мукачево, куда я не попал. Значит, будет повод вернуться.

Мукачево Латорица река

Городской парк, он же парк Победы. Недавно была проведена его реконструкция: замощены брусчаткой дорожки, высажены новые деревья и установлены аттракционы.

Мукачево Латорица река

Впервые за многие годы я прокатился на колесе обозрения — отличный способ отдохнуть и обозреть окрестности. 30-метровое колесо установили здесь год назад.

Мукачево Латорица река

Американские горки тоже подверглись испытанию со стороны блогеров. Горки выдержали нас и ничуть не испугались.

Мукачево Латорица река

Как и во многих местах города, в парке цветет сакура. И, хотя, у нас уже есть 10500 гигабайт фотографий этих цветущих деревьев, мы неистово продолжаем нажимать на кнопочки своих камер.

Мукачево Латорица река

Для сознательных четвероногих друзей и их не менее сознательных хозяев, в парке установлены такие стойки с урнами и пакетами.

Мукачево Латорица река

Собака на наглядной агитации показывает своему хозяину, что нужно делать в случае чрезвычайной ситуации в парке.

Мукачево Латорица река

Новые деревья, привезенные из Венгрии, ждут высадки в парке и на улицах города.

Мукачево Латорица река

Снова подойдем к реке. На противоположном от парка берегу расположен старый женский монастырь. Мы там тоже побывали, рассказ об этом будет чуть позже.

Мукачево Латорица река

Если подняться на склон горы, что за монастырем, то вашему взору откроется такой вид на город, реку и замок Паланок, на который мы, конечно же, поднялись. И не один раз. Но, об этом в следующем посте.

Мукачево Латорица река

А пока посмотрите, как выглядит река Латорица с замковой горы.

Мукачево Латорица река

Далі буде...

Огромное спасибо Туристично-інформаційний центр м.Мукачевоза отличную организацию нашего путешествия!

З подачі v1snykтут останнім часом було пару постівпро Черкаси, тож дозволю і собі додати кілька копійок на тему цього (мого) міста. Я сам народився і виріс у Черкасах, живу на Казбеті (поблизу від Білого Лотосу). Бував у Києві, Харкові, Полтаві, Одесі, на Західній (Львів, Кам*янець, села).
У порівнянні з названими містами у плані архітектури, звісно, Черкаси виглядають вельми скромно. Хоча мені буває цікаво, наприклад, подивитись старі/старовинні фотки Черкас, порівнючи їх із сучасністю - на місцевому форуміє спеціальна гілка про це). А ось, наприклад, німецька аерофотозйомка Черкас 1941р. Ну та це так, до слова.
Так от, хоч архітектура тут не така багата, але природа красива. Дніпро, водосховище - це сила, і часом вражає навіть мене як місцевого. Дозволю собі похвалитись кількома відеоспогадами про Дніпро біля Черкас, зазнятими у 2012-2017рр (нижче 5 коротеньких відео на одну-кілька хвилин):
Весна.Зацініть які пейзажі нам із сімейством вдалось застати цього року на 8 березня (схоже, через брак вугілля на ТЕС весною 2017 спустили особливо багато води, і вода відступила особливо далеко + туман):

Ось іще весняний Дніпро – це початок квітня 2015 р., у напрямку с.Червона Слобода (вниз по течії від Черкас):

Дніпро у теплу пору року– це, звісно, покупатись/поплавати. Наша прогулянка на човні на початку вересня 2016 р.:

Через Кременчуцьке водосховище проходить, мабуть, найдовша в Україні дамба (Черкаська гребля) довжиною більше 13км, у т.ч. фермовий міст 1,2км, якою транспорт в*їзжає в Черкаси з лівого берега.
Ось відео про те, як ми влітку 2016 р. їздили цією дамбою на ретропотязі (постив його на ua-travels):

Дніпро взимку:а у 2012 р. були такі сильні морози і товстий лід, що можна було переїхати Кременчуцьке водосховище на машині по льоду паралельно дамбі, а ми ходили пішки під міст. Дуже прикольно, якщо колись іще так замерзне, треба знову буде сходити.

P.s. Мене звати Юра, я вже постив тут кілька наших подорожей, зокрема:
http://ua-travels.livejournal.com/2888481.html
http://ua-travels.livejournal.com/2874728.html
http://ua-travels.livejournal.com/2865413.html
Їх та інші можна також подивитись тут: https://www.youtube.com/playlist?list=PLCSuUeT447Fwi363f1HH6DV-qZYQUiKMW

Оригинал взят у

nastya_pawв Сказочная усадьба в 60 км от Киева

Наступил тот день, когда нам захотелось провести выходные дома: не строить никаких планов, никуда не спешить, да просто поспать вдоволь… Но уже субботним вечером мы абсолютно четко осознали, что для нас такое времяпрепровождение просто невыносимо и просто жизненно необходимо куда-то двигаться. В нашем распоряжении оставалось только воскресенье, а значит круг возможных поездок сужался.
Есть в Киевской области, недалеко от Фастова, маленькое село под названием Томашовка. Население его немногим превышает отметку в 400 человек, зато есть в нем очень самобытная усадьба поляков Хаецких, построенная в начале ХХ века. В советское время тут была школа, потом усадьба и вовсе оказалась заброшенной. Но с 2000 года она передана монахам для создания Ризоположенческого мужского монастыря.

Сейчас территория обнесена добротным забором с башенками.

Вход на территорию свободен.

Но сразу у него виднеется немаленький щит с описанием того, что допускается на территории монастыря, а что нет. Как это часто встречается в религиозных местах, условностей немало.
Но буду честной, монахи, которых мне удалось встретить, были очень дружелюбны и лишь один заметил, что фотографировать у них на территории не положено.

У входа разбит фруктовый сад.

А рядом с ним, виднеется добротная детская площадка.

В каждом свободном углу обязательно встречается что-то, отсылающее вас к мыслям о Боге.
1

Построено бесконечное множество подсобных помещений.

Часовень и других зданий для совершения религиозных обрядов.
1

Многое находится еще в процессе.
1

Но и мирское монахам не чуждо.

Так, при монастыре создан небольшой зоопарк с павлинами, фазанами, страусами и даже альпаками.
1

Построены беседки.

И вообще территория очень ухожена, изрезана дорожками, обеспечивающими подход к абсолютно любому месту.
Создается впечатление, что все здесь учтено и структурировано, у каждого объекта есть свое, четко обозначенное, место.

И только на заднем дворе есть “дикий” уголок.
1

Даже клубника здесь посажена не грядками, а просто среди травы и цветов.
Вот он, яркий пример того, как люди стараются жить в гармонии с природой, стараясь не тревожить ее лишними, не особо нужными изменениями.

Но главной, как по мне, во всем этом ансамбле остается именно здание бывшей усадьбы Хаецких.
1

Ее красно-белый кирпичный фасад выглядит резным за счет бесконечного количества мелких деталей. Она мне напомнила терем из русской народной сказки.
1

Хотя подойдя поближе, понимаешь, что вся эта красота четко просчитана архитектором.

Усадьба отреставрирована и находится в прекрасном состоянии.
1

Многие элементы удалось сохранить.
1

Даже резная деревянная отделка балконов полностью уцелела.
1

Внутрь зайти можно, но лишь для молитв. Походить по залам, к сожалению, не удастся.

Напротив входа в усадьбу есть даже фонтан.

В общем, и усадьба и территория монастыря прекрасны. Но, гуляя здесь, я постоянно чувствовала какую-то неуместность, свою случайность в этом месте. Меня не покидали мысли о том, чтобы что-то не нарушить, повести себя правильно и все в этом духе. И как результат - впечатления от прогулки весьма сумбурные и достаточно тяжелые.

P.S. К слову, в самой Томашовке есть прекрасные места разливов реки Ирпень. Местные жители утверждают, что воды ее полны щуки, карася и карпа.

Сюди добратись без проблем-сідаєте на пряму електричку Львів-Ходорів і "насолоджуєтеся" поїздкою. Близько 2-ох годин рівномірно-повільного кочення і ви вже на кінцевій станції.Вибратись також проблем немає- на Львів маршрутки курсують частенько,а от що саме ви будете тут робити,на що дивитись і чи варто взагалі сюди їхати лише заради того,щоб побачити те,що побачив я (ну,можливо трохи більше) це вже вирішувати кожному особисто.Для мене Ходорів був проміжним пунктом,на огляд якого мав трохи більше години.Зазвичай за такий час я встигаю "ого-го",але цього разу реально ліньки було вагомо заглиблюватись у місто,тому покружляв лише навколо залізничного вокзалу,побачив те що побачив і власне пропоную це для огляду.

Залізничний вокзал.Міський фасад

Цікавий житловий будинок біля з/д вокзалу

Перші згадки про Ходорів датуються 1394 р. В минулому містечко носило назви Ходоростав та Ходорів Став. З таким трактуванням важко не погодитись, зваживши на той факт, що первісно місто лежало на острові посеред ставу, утвореного р. Луга. Від назви міста пішов рід Ходорівських,хоча родинна легенда пояснює, що саме їхній предок дав назву міста. Старожили теперішню назву розбивають на три частини: Ход-о-рів та пояснюють її як: «ходити над ровами» або «ходити ровами», ти самим натякаючи на існування колись довкола міста земляних фортифікацій.
Франко та ребус за його спиною

Каменяр із бронзи (?)

В епоху Середньовіччя Ходорів сформувався у містечко. Тут був замок, про який зараз нагадує лише рів. В ХХ ст. ще існували деякі рештки замкових будівель, їх використали в якості будівельного матеріалу при споруджені греблі. З усіх боків замок оточували болота, а перед ним стояв костел. Між міською брамою і замком відстань була бл. 400 м., що свідчить про видовжену форму Ходорова. Під час набігу татар на поч. 1743 р. замок і міські мури були зруйновані, постраждала більшість будинків і ратуша.
Будівля колишнього готелю Тайхмана / бригадний будинок

Одна з небагатьох цікавеньких будівель містечка

За австрійських часів Ходорів був повітовим центром. Розвиток містечка припав на рубіж ХІХ-ХХ ст., коли була побудована залізниця Львів-Станиславів-Стрий. Найбільшим підприємством майже п’ятитисячного містечка була цукровня. Свого часу старий завод був одним з найпрогресивніших у Європі. У 1912 р.барон Казімеж де Во й інженер Б. Альбіновський заснували акціонерне товариство «Ходорів» з метою збудувати цукровню. Директором товариства став інженер С. Кремер. На момент відкриття восени 1913 р. завдяки новітньому обладнанню це була одна з найсучасніших цукровень у Європі.

У період Першої світової війни російські війська розграбували підприємство, а коли 1915 р. відступали, то спалили його будівлі, підірвали 65-метровий комин, а устаткування вивезли до Росії.Після Першої світової завод відновив роботу і пропрацював аж до 1999 р.

На жаль,у липні 2016р.на старому цукровому заводі виникла пожежа,в результаті якої вогонь знищив колишній пісочний і половину рафінадного цехів.
На вході в парк

Карта-схема пам*ятки

Окрім цукровні в місті функціонувала оліярня та фабрика керамічних виробів.

В радянський час Ходорів був районним центром Дрогобицької області. Тоді ж у місті збудували нові підприємства -цегельний завод, фабрику поліграфічного устаткування, школи, дитячі садки, лікарню.
Господарські будівлі колишнього маєтку

Споруда під черепицею

У Ходорові була дерев'яна синагога, найгарніша серед усіх дерев'яних божниць на Галичині. Одна з найвідоміших єврейських святинь в Україні, вона походила з сер. XVII ст. Мальовничості їй надавали відкриті галереї та високі дахи із заломами, вкриті ґонтом, а особливо розкішним був інтер'єр- 1722 р. маляр Ізраель бен Мордехай Лісніцкі оздобив синагогу чудовими поліхромічними розписами. Їх встигли зафіксувати і захоплено описати мистецтвознавці на поч. ХХ ст. У центрі купола був зображений двоголовий орел з двома зайцями у лапах і з трьома коронами на голові, на стінах – ведмідь з оберемком квітів, лев, що бореться з єдинорогом, грифон, слон з вежею на спині, лис, леопарди та ін. звірі-символи в оточенні рослинного орнаменту. Синагога, що пережила турецькі, татарські й козацькі напади була зруйнована під час Першої світової війни.
Реконструкція стелі ходорівської синагоги експонується тепер у Музеї єврейської діаспори в Ізраїлі. Неподалік від синагоги знаходилася лазня єврейської громади – кагалу. За містом євреї мали своє кладовище.
Палац Любомирських (1932-1933рр.)

Будівля в "обіймах"

У 1861 р. володарем Ходорова був Казимир Лянцкорський. Його донька Єлизавета вийшла заміж за барона Кароля де Во, фельдмаршала-лейтенанта австрійської армії. Після 1860 р. Кароль де Во розпочав будівництво палацу. Під час Першої світової війни в 1915 р. палац був спалений російськими солдатами, а відбудований лише в 1932-1933 рр. князем Є. Любомирським. Споруда добре збереглася і зараз використовується як один з корпусів лікарні. Вона включена в перелік пам'яток архітектури місцевого значення, де датується поч. 20 ст. Парк навколо палацу теж включений в місцевий реєстр пам'яток садово-паркового мистецтва.
Палац-лікарня

Вхід

У 1912 р. в Ходорові з канонічною візитацією побував митрополит Греко-Католицької Церкви А. Шептицький. Повернувшись до резиденції, занепокоєний станом будівлі дерев’яної церкви 6 лютого 1914 р. він віддає наказ деканові Ходорівському о. Івану Вінницькому „зайнятися якнайревніше скорим побудованєм нової церкви в Ходорові”. Виконання наказу довелося відкласти через початок Першої світової війни аж до 1922 р.

У 1922 р. розпочалося будівництво нової церкви.Стара дерев’яна, збудована 1713 р. простояла 200 років.
У лютому 1923 р. почалася відбудова Народного дому, який було зруйновано під час Першої світової війни.
Фото

Вікно

Ще з цікавенького у містечку: народний дім "Просвіта", будівля міської ради,будинок культури та костел..Ну,може ще щось,чого я не знаю).
Фотоцвіт

Ходорів - важливий залізничний вузол

Оригинал взят у

v1snykв Найстаріше місто України

Є вчинки, про які можна жалкувати все життя. А є – навпаки, про котрі думаєш – як добре, що колись так зробив.

Як добре, що свого часу відвідав Керч, поки ще була така можливість. Як погано, що лише на один день. Із-за цього так і залишились для мене незвіданими форт Тотлебен, Аршинцево, міські парки та багато чого… Хоча і побачити устиг теж немало.

Почну з Єнікале.

Твердиня з такою назвою (перекладається як «Нова Фортеця») була зведена у 1699-1706 роках за османського володарювання. Будівництво відбувалось за участі італійського та французьких інженерів. Розміщена у найвужчому місці Керченської протоки і озброєна потужними гарматами, вона мала перекривати прохід між морями російським судам.

Після входження півострова до складу Російської Імперії у 1835-1880 рр. тут був військовий госпіталь, по закриттю якого фортеця занепала. Зараз однозначно найвідомішою її точкою є відреставрований південно-західний бастіон.

Поки ви розглядаєте бастіон у деталях, можна розповісти і пару слів про Керч, що залишилась за кадром. Благо, Єнікале знаходиться на окраїні і по дорозі до неї можна вдосталь порозтиратись навколо. Місто виявилось на диво зеленим, як для Криму, і акуратним. Машин на дорогах мало, принаймні так було до того як Керч із вселенської окраїни перетворилась на фактично єдині ворота Криму.

А на вулиці Войкова, на противагу стандартним панелькам, є чимало міжвоєнних чи післявоєнних цікавих будинків.

Окрема історія – населення міста. Керч, безумовно, є чи не найбільш «ватним» осередком Криму. Доля етнічних росіян тут навіть більша, ніж у Севастополі. Тут же відбувся один із вкрай нечисленних (до появи зелених котолюбів) проросійських виступів, коли стадо знесло проукраїнський мітинг, мужньо побивши натовпом 3-4 організаторів. Тоді ж чи не вперше у кадрі з’явився оранжево-чорний смугастий прапор, стилізований під ~~Георгіївську~~Гвардійську стрічку, яка опісля всіх подій втратила для українців своє початкове значення і перетворилась на символ окупації.

А ще вони казково політизовані. Серед усіх уривків чужих розмов, почутих за той день, здається, жодної не було не про політику. Навіть юродиві прошаки під церквою обговорювали, що Донецьк – ісконно рускій город, тому Путіну потрібно негайно бомбити Тернопіль (wtf?).

Фортечні ворота також у чудовому стані.

Єнікале мала неправильну 5-кутну форму і розташовувалась на кількох рівнях. Площа фортеці – 2,5 га. На прилеглій території ще можна побачити фрагменти стін, бастіонів і воріт.

Південно-східний бастіон.

Арабатська фортечна брама.

Ось таким крихітним виглядає бастіон від брами.

Безпосередньо через фортецю проходить залізнична лінія до паромної переправи. Спричинена потягами вібрація – іще один негативний фактор впливу на Єнікале.

Ворожа сторона.

Будинок 19 ст. біля фортеці.

Далі я вернувся у цивілізацію і взяв на прокат велосипед (хвала тим, хто вигадав цей сервіс) та поїхав за місто, на північ. Проїхав село Бондаренкове, заблукав для пристойності, наскочивши на якісь складські руїни, і все ж знайшов… ось це.

Булганакське сопкове поле – унікальне не тільки для Криму, у всьому світі не так уже й багато подібних місць. Тут знаходяться грязьові вулкани – чудернацькі геологічні утворення, які виштовхують на поверхню землі грязь і метан із глибини 5-9 км! Грязь, до речі, лікувальна.

Поняття вулкану, сопки чи озера тут доволі розмите. Ось це, скоріше за все, – Центральне озеро.

В моїй присутності вулкани відверто лінувались, статечно пухкаючи невеликими метановими бульбашками.

А ось ця сопка десь в половину людського зросту уже куди більше виправдовує наші уявлення про вулкани.

Вона названа ім’ям або Павлова, або Вернадського – по пам’яті уже не ідентифікую.

Існують перекази, що у часи Другої Світової німецький танк, піжонства ради, махнув навпростець через це поле, та так і бовкнув безслідно в одну із воронок.

Одиночні грязьові вулкани є і в межах Керчі. Єдиний на території материкової України вулканчик знаходиться в селі Старуня Івано-Франківської області.

Криваві озера і потічки.

Ставок у Бондаренковому.

Велосипед повертається до своїх господарів, а мені час під землю, у Аджимушкайські каменоломні. Видобуток каміння тут проводився ще у древні часи. Новітня ж історія цього місця була написана під час оборони від фашистів.

В 1942 році німці відкинули війська Кримського фронту з Керченського на Таманський півострів. Значна кількість радянських солдат, які прикривали відступ, залишились відрізаними від основних сил. Захищаючись на місці, вони відступили зрештою в підземелля каменоломень. Так почалась безпрецедентна героїчна 170-денна оборона Аджимушкаю.

Гарнізон зміг не тільки тримати оборону, а ще й робити диверсійні вилазки; унаслідок цього близько половини німецьких військових, які займали Керч, були перекинуті сюди. Втім, сили обложених теж були не безкінечні. Особливо гостро стояла проблема води – фашисти потруїли і засипали навколишні колодязі. Поки солдати не змогли прокопати колодязь у підземеллі, доходило до того, що вимушені були висмоктувати вологу із сирих стін. Великих втрат також завдавали перманентні газові атаки і бомбардування. Німці змогли захопити катакомби лише 30 жовтня 1942 року.

Це мій короткий переказ, який ніяк в повній мірі не може передати обставини облоги та незвичної самопожертви людей, які ціною власних життів затримали на місці чималі сили ворога. Водночас, це і черговий приклад зневажливого до них ставлення військового керівництва, яке не рахувалось із втратами живої сили – гарнізон каменоломень так і не дочекався наказу про відступ. Із початкової кількості 10-13 тис. до німецького полону дожили лише 48 чоловік; решта так і не побачили більше сонця, навіки спочивши в цих страхітливих чорних тунелях.

У листопаді 1943 року Аджимушкай було звільнено, з 1966 тут діє музей. У 1973 році Керч отримала статус міста-героя.

Фото та відео зйомка всередині заборонені. Втім, вони все одно не змогли б передати атмосфери цього моторошного жертовного місця.

Недалеко від каменоломень знаходиться Царський курган – старовинна усипальниця правителя Боспорського царства 4 ст. до н.е.

Має висоту 17 м. До місця поховання веде 36-метровий коридор, який створює цікаві просторові ілюзії під час проходження по ньому.

Був розграбований ще в давнину і забутий. В 1837 році його відкрили знову. У музеї при кургані представлені знахідки з розкопок і історичні фото.

Подібний курган, Мелек-Чесменський, розташований безпосередньо біля міського автовокзалу.

Піщаний відвал на околиці Аджимушкаю.

Річка Мелек-Чесме. Як і більшість кримських річок, маловодна, а русло замкнене в бетонну шубку.

Церква Іоанна Предтечі – пам’ятник візантійського зодчества. Страшно уявити – вона веде свою історію від 6 ст.! Нині це найстаріший православний храм східної Європи.

Дзвіниця прибудована у 19 ст.

Наступна на черзі – гора Мітрідат. До неї ведуть однойменні сходи, пам’ятка класицизму 1833-40 років, авторства італійського архітектора Александра Дігбі.

Названа на честь Мітрідата IV Євпатора, понтійського царя.

У 2015 році обвалився один із прольотів сходів. Запланована на 2016-17 роки реконструкція, якщо вірити Інтернету, так досі і не розпочалась.

Обеліск Слави на вершині пагорба.

Звідси відкриваються казкові види.

Трошки нижче – городище Пантікапей.

Пантікапей – давньогрецьке місто, пізніше – столиця Боспорського царства, засноване у 7 ст. до н.е.

Антична арка.

Пантікапей занепав і перестав бути столицею у 370-і роки, унаслідок нашестя гунів. Тим не менш, тут продовжували жити люди. Мінялись царства і імперії; місто змінювало назви і правителів, падало у війнах і поставало знову; але увесь цей час так чи інакше воно жило. Саме ця обставина дозволяє вважати, що вік Керчі складає 2600-2700 років.

Розкопки садиби.

Від Пантікапея також відкриваються апетитні краєвиди.

Пішохідна зона у центрі міста.

2014

часто город начинается с вокзала

или с автовокзала

типовая советская гостиница пустует

а эта гостиница была построена всего на 8 лет позже, но по индивидуальному проекту, явно удачней

фоткал типовую 14-этажку, но потом обнаружил в кадре автобус ЛАЗ, не подумал бы шо в 2014 они могут быть на маршруте в центре большого города

единственная в городе высотная стройка — и та остановлена

Кировоградский городской совет досихпор так называется кировоградским, несмотря на переименование города Верховным Советом Украины. Местные депутатишки трусятся за свой совочек и отказываются переименовывать орган власти.

Кировоградский областной совет. Область, если кто не знает, досихпор не переименована, потомушо для этого нужно вносить изменения в Конституцию, то есть одним парламентским указом не обойтись. Справа виден постамент памятника Кирову, который кстати никакого отношения к городу не имел.

а стела 100-летия Ленина стоит вроде и по сей день

здание института имени Сухомлинского было построено еще в середине XIX века, но за многократными перестройками оно сохранило только скругленный угол. (а за ним выглядывает красивое блочное здание, конечно же, детской поликлиники)

вот таким оно было сначала

телевышка

Преображенский собор 1813 года

писанка-крашанка

Владимирская церковь 1795 года в 2014 еще на раставрации.

при совках она была обезглавлена

такой была изначально

гарнизонный дом офицеров

главпочтамт

редкий случай когда после реконструкции здание стало лучше

норма для этой страны — пример гостиницы «Украина»

зайстройка многих улиц центра города не изменилась за сто лет

стильный памятник чернобылю

площадь с памятником Богдану Хмельницкому

Шевченко перед библиотекой тогда еще имени Гайдара, а теперь понятно имени кого

Пушкин с негроидными чертами

еще один памятник писателю — Владимиру Винниченко, родившемуся в Елисаветграде, кстати первый в мире

педуниверситет его имени

старые закопченные стены кирпичного стиля выглядят атмосферней чистых, а тут еще и сохранилась с 1899 года оригинальная труба

памятник погибшим заводчанам «Красной Звезды» — предприятия сельского машиностроения

вобще Кропивницкий — центр сельскохозяйственной области. Например это здание некоего ЧП "Агроэкстра"

геометрия

ларек с бутербродами по мнению кировогражан — это уже фудкорт

наш народ любит фразу Терминатора hasta la vista, baby, но редко кто знает как она пишется правильно

количество полос на флаге США — тоже никто не знает

зато есть аннотационные таблички улиц на угловых домах

Originally posted by

tourist_ua at Переяслав-Хмельницький

Переяслав-Хмельницький відомий перш за все своїм музеєм просто неба, на території якого насправді розташовано більше десятка маленьких музеїв. Але місто досить старовинне і окрім музею теж можна щось подивитися. Ми вирішили по околицях не блукати та з самого центру нашу прогулянку і розпочати. Угледіли храм та до нього і поїхали. Вже пізніше дізнались, що це Вознесенський собор, що був збудований в 1700 році, але зараз він за призначенням не функціонує, бо в з 1975 року в колишньому соборі відкрили музей-діораму «Битва за Дніпро»

Не так далеко від того храму побачили місцевий будинок культури в непоганій, але дуже маленькій будівлі.

Трохи далі розташований великий парк, але за ним чомусь ніхто не доглядає, майже все роздовбане, відламане, каміння лежить, яке навіть ніхто в купу не поскидає, щоб на дорозі не валялося.

А от можна побачити, що Переяслав-Хмельницький популярний серед любителів політати на повітряних кулях. Такі машини на свята в місті можна побачити доволі регулярно.

В центрі парка стоїть пам’ятник дружбі між Україною та Росією, який на відміну від Леніна під декомунізацію не потрапив. Цікавий факт, що всі пам’ятники, які присвячені дружбі братських народів України та Росії, як-то цей пам’ятник в Переяслав-Хмельницькому, арка дружби народів в Києві, пам’ятники в Харкові, Керчі та інші розташовані в Україні, а де-небудь в Самарі або Пермі таких пам’ятників чомусь немає. Може хтось бачив, то киньте посилання.

Далі дзвіниця Вознесенського монастиря, за якою на відміну від сусіднього собору чомусь ніхто не доглядає. Отак будівля, яка по суті є домінантою міста, стоїть посеред цього міста обшарпана та закинута.

А вулички гарні, чисті.

Можна знайти маленький пам’ятник присвячений дітям-в’язням концтаборів.

Через місто тече невеличка річка Ільтиця (або Альта) яка в самому центрі виглядає якоюсь брудненькою, хоча пакетів та пляшок в ній відносно небагато. В самому ж Переяслав-Хмельницькому Ільтиця впадає в Трубіж, а той згодом в Дніпро.

Біля річки стоїть пам’ятник князю Володимиру Глібовичу та першої літописної згадки «Україна». Цікаво, що за пам’ятником починається щось схоже на набережну. Хоча скоріше не схоже. Тут мабуть колись задумувалась набережна, бо місце для неї тут гарне: самий центр, дерева навколо, але набережної нажаль немає.

Ще один пам’ятник автору «Слову о полку Ігоревім» в центрі.

Ще помітив такий цікавий факт: в місті чомусь стовпи обмотують кольоровою плівкою, як шпалерами. Оригінальне прикрашання. А ще прикро, але не зміг знайти якесь нормальне місце, щоб поїсти. В кого ні питали – ніхто не знає. Побачили тільки маленькі обшарпані двері з написом «Борщ» десь недалеко від будинку культури. Я так зрозумів, це щось схоже на їдальню, яка все одно не працювала. Ще на мапі біля скансену знайшли координати ресторану «Прем’єр», який чесно кажучи більш схожий на гендель, як зовнішнім виглядом, так і якістю обслуговування та смаком страв, які до того ж підгоріли.

З плюсів – в місті багато церков, і майже всі вони розташовані не дуже далеко одна від одної. Ось Успенський собор.

Поруч з нею пам’ятник на честь 325-річчя Переяславської Ради. Площа ця взагалі б виглядала гарно, якби не якийсь недобудований магазин, чи щось схоже на те, який в такому вигляді стоїть вже давно.

Цього факту я не знав: в жовтні 1991 року на Великій козацькій раді Вячеслава Чорновола обрано Гетьманом українського козацтва. А вже в 1992 році він скликає Переяславську раду, де розриває Переяславську угоду з Росією.

Ще один обеліск на честь Переяславської Ради.

Дзвіниця Михайлівського монастиря.

А трохи далі і сама Михайлівська церква. Таке я взагалі побачив вперше: храм, на даху якого побудували ще один маленький храм.

Можна ще почитати:
- Скансен. Переяслав-Хмельницький

Оригинал взят у

v1snykв Криваві води пустельного Криму

Цією дорогою їхав будь-хто, хто хоч раз у житті добирався із Сімферополя в Євпаторію. По ліву руку майже весь час видно море, а по праву… хтозна, мабуть, степ. А насправді там, за вузькою піщаною смужкою, сховалось найбільше озеро Криму. Це була іще одна із вилазок, про які тепер можна згадати у контексті «добре, що встиг».

Сасик-Сиваш («смердюча грязь»), або просто Сасик – колишня затока Чорного моря, відділена з часом від нього природним пересипом. Має площу 75 км2 при максимальній глибині усього-то 1,5-1,6 м. Спочатку від дороги можна побачити лише озерні затоки, які начебто не являють із себе нічого цікавого.

Озеро розділене навпіл рукотворною дамбою на солону і прісну частину. Дамба давно аварійна і загрожує як і сформованій за роки свого існування екосистемі Сасику, так і навколишнім селам – можливим підтопленням.

Природно, що до моря прилягає солона частина. Точніше, дуже солона – 90-160‰ (для порівняння, у верхньому шарі Чорного моря - 18‰). На перший погляд – справжня сніжна пустеля!

Сіль тут добували ще чумаки, був соляний промисел і в новітні часи. Саме у місця колишнього сільпрому я і вирушив.

Залишки давно покинутих доріжок укупі із чудними біло-рожевими соляними візерунками створюють дуже незвичне видовище.

То був липень, озеро вже добряче підсохло. Але скоро стає більше води. Якщо можна її так назвати…

А от коли зайти ще далі, вглиб… ви опинитесь на іншій планеті.

Цілі криваві моря з кришталевими берегами і всюдисущими доріжками, що уводять кудись далеко, аж за горизонт…

При зміні рівня води сіль осідає на кілочках та інших предметах, формуючи на них незвичні візерункові форми.

Червоний колір дає мікроскопічна водорість Dunaliella Sallina, пристосована до життя в екстремально солоній воді. Окрім іншого, вона виробляє корисний для людини бета-каротин.

Сасик, як і майже всі кримські озера-лимани, є також джерелом цілющих грязей.

На території материкової України подібні місця можна знайти на Сиваші із херсонської сторони та в Одеській області.

Залишки цивілізації.

Посухостійкі рослини.

Ближче до траси озерні хвилі збили на березі піну. Навіть не знаю, це нормальний для нього стан чи наслідок екологічних проблем.

Природно, що Сасик став Меккою для найрізноманітнішого птаства.

Чапля.

Якась бідолаха з підбитим крилом.

Біля дороги майже завжди тусить орда лебедів, яких тут щедро годують хлібом.

Ну і чайки, звісно. Навіть не думав тоді їх знімати – це ж чайки, вони є усюди, що в них такого? Як нічого такого не було в Євпаторії, куди не складало жодних проблем добратись, і ні в одній із її околиць, різноманітних, цікавих і чимось незвичних, як і місто, яке вони оточували.

Із усього Криму, мабуть, саме його мені не вистачає найбільше.

Оригинал взят у

swordfish_77в Киев. Золотые ворота

В отличие от защищенных каменными стенами европейских городов древний Киев времен Ярослава Мудрого был окружен земляными валами, частоколом и рвами – на первых порах этого вполне хватало для обороны от кочевников (пока не пришли монголы с их китайскими инженерами). Для прохода и проезда во внешний мир имелись трое ворот – Львовские, Лядские и Золотые, о которых наш рассказ.

Первые стояли на в районе Львовский площади и станции метро «Львовская брама». Львов был основан гораздо позже правления Ярослава, поэтому тогда ворота носили другое название, по нынешним временам крайне неполиткорректное - Жидовские.

Эти ворота просуществовали до середины XIX века, в 1835-м были переименованы в Житомирские, а еще через 20 лет снесены.

Вторые ворота с неблагозвучным названием Лядские (можно перевести, как Чертовы) находились на территории современного Майдана Независимости. Сейчас на этом месте стоит памятник, являющийся основанием скульптуры архангела Михаила. Сооружение это так и называется – «Лядские ворота», хотя на самом деле это копия находившихся здесь же Печерских ворот Киевской крепости - постройки XVIII века. Только вот статуи архангела на них тогда не было.

Как и Львовские, Лядские ворота во времена Ярослава были деревянными.

Еще трое ворот вели в Киевский Детинец – центральный оборонительный периметр, называемый археологами Городом Владимира. Это Софиевские ворота (у храма Святой Софии), Михайловские (в районе Михайловского Златоверхого монастыря) и Подольские. И София Киевская, и Михайловский монастырь существовали уже в то время, правда, выглядели совсем по-другому.

Святые ворота - так называется главный вход в Киево-Печерскую Лавру. Их подарил городу черниговский князь Святослав Николай Давыдович по прозванию Николай Святоша, который в 1106 году постригся в монахи. Через эти ворота ни один человек не имел права проезжать верхом или в повозке – только проходить пешком.

Вернемся к предмету повествования.

Первоначально главные ворота Киева назывались просто Южными. Золотыми их прозвали в подражание центральным воротам Константинополя, с которым у Ярослава были весьма теплые отношения.

Массивная квадратная каменная башня была увенчана небольшой церковью Благовещения, позолоченный купол которой сверкал на солнце. Пространство вокруг нее представляло собой боевую площадку, с которой было удобно вести обстрел атакующих Киев войск.

А желающих во все времена было немало. В 1018 году польский король Болеслав Храбрый, поддержав своего зятя и противника Ярослава в междоусобной войне за киевский престол Святополка Окаянного, взял Киев, но, вместо того, чтобы передать его Святополку, начал править там сам. За этим последовало восстание киевлян, которые решили, что лучше окаянный, но свой, чем храбрый, но пришлый. В итоге Киев снова достался Ярославу, который вернулся с войском варягов.

С Золотыми воротами связан один из ключевых артефактов польской истории – Щербец, коронационный меч польских королей. Согласно легенде, Болеслав зачем-то ударил своим мечом по решетке ворот. Решетка оказалась сделанной на совесть, а меч был так себе, поэтому на клинке образовалась зазубрина. Поляки зачем-то распиарили этот эпизод, а меч сделали королевской регалией.

В 1240–м полчища хана Батыя превратили в руины все оборонные сооружения Киева. Руины Золотых ворот простояли до 1751 года, когда при строительстве Печерской крепости были замурованы в крепостной вал. В 1832-м году архитектор Кондрат Лохвицкий откопал их снова (а заодно и Десятинную церковь). Наконец, в 1982-м в рамках празднования 1500-летия Киева над старыми руинами был создан каменный павильон-макет, повторявший форму оригинала. В 1997 году рядом с воротами был установлен памятник Ярославу Мудрому.

Оригинал взят у

parnyukв Харьков. Дома с химерами

Познакомлю вас с харьковскими архитектурными достопримечательностями, а именно - домами с химерами. Так эти здания нарекли за скульптурные украшения, расположенные на фасаде, тематика которых — неведомые сказочные существа наземного и подводного животных миров и атрибуты охоты. В Харькове было в своё время построено два таких дома.
Наиболее известный харьковский дом с химерами построен в 1914 г. в стиле модерн с элементами английской готики. Архитекторы дома – В. Покровский и П. Величко. Здание расположено в тихом центре Харькова, на ул. Чернышевская, д.79.
В. Покровский, служивший главным архитектором Харьковской епархии, спроектировал этот шестиэтажный особняк, которому предстояло стать частной женской гимназией, для своих сестёр. Женская гимназия существовала до 1920 года, а потом в здании разместили восьмилетнюю школу № 62, которую закрыли в 1962 году по причине опасного соседства с рядом открытым туберкулезным диспансером. До 1973 года в здании находилась вечерняя школа № 17 для рабочей молодёжи, закрывшаяся впоследствии по причине аварийного состояния помещений. Почти пятнадцать лет дом стоял заколоченный, затем был передан театральному факультету Университета искусств им. Котляревского. Несколько лет здание реставрировали, студенты сыграли в этом творческом процессе не последнюю роль, геройски участвуя в субботниках. Последние ремонтные и реставрационные работы проводилась в 1990-х годах, когда тщательно восстановили оригинальный фасад здания, украшенный причудливыми фигурками – химерами. (курсив - с сайта http://lifekharkov.com)

На уровне четвёртого этажа зеркально-симметрично, слева и справа от центральной части здания, видны созданные в 1914 году две скульптуры согнувшихся человекоподобных существ, подпирающих большие вертикальные колонны фасада. И только через 87 лет после их лепки — после выхода на экран в 2001 году фильма по трилогии Джона Толкиена "Властелин колец", — стало видно поразительное сходство данных человекоподобных с персонажем фэнтези Голлумом.

Скульптурные элементы здания включают в себя рыцарские гербы, химер, саламандр, волков.

Харьковский особняк неповторим тем, что его украшают не только химеры, но и головы его создателей – самого архитектора Покровского и его помощника Величко.
В. Покровский под балконом второго этажа (слева).

П. Величко под балконом второго этажа (справа).

Здание в неплохом состоянии, немного портят вид водосточные трубы 😕 В настоящий момент в здании размещается театральный факультет института искусств имени И. П. Котляревского.
Не поленился, и сразу же проехал ко второму харьковскому дому с химерами. Но об этом - в следующей части.

Оригинал взят у

nastya_pawв Случайности не случайны

Мы держали путь на Запорожье и так как навигатор пророчил более 7-ми часов дороги, нам нужно было сделать остановку на обед. Не интересно обедать, сидя в машине, куда лучше и вкуснее , когда ты находишься в красивом и, желательно, безлюдном месте. Мы были бы не мы, если бы не нашли то, что искали! Поверьте, вам оно тоже понравится!
Итак, сначала по традиции о дороге. Ехали мы по трассе Н08 через Переяслав-Хмельницкий и Золотоношу. Дорога неплохая.

За Золотоношей все чаще и чаще начинают попадаться участки с ямами, далеко не все из них заасфальтированы. Но машин на дороге мало, что дает возможность для маневра.

В Градижске Полтавской области, мы свернули в сторону детского лагеря “Чайка”.

От которого паутина дорог ведет влево, в сторону реки.
1

Так мы попали в прекраснейшее место - на гору Пивиху.

Это самая высокая точка Левобережной Украины и вид отсюда открывается более чем соответствующий!

Овражистый берег укрыт деревьями. Немало среди них и фруктовых.
1

И хоть кроме нас на горе никого не было видно, разнообразие обустроенных для пикника мест явно говорят о его популярности.
1

Ветер на горе дул нещадно, будто бы пел, наполняя свистом уши. Видимо, всеми силами пытался оправдать название горы.

Потому, пообедав и налюбовавшись вдоволь видами реки, мы решили попробовать спуститься к воде. Конечно же, на машине.

Берега становились все живописнее.

И вдруг мы увидели Днепр!

Это был абсолютно новый взгляд на реку, которую мы видим каждый день.

Бескрайний песчаный пляж.
1

Высокие белоснежные берега.
1

И уходящая за горизонт граница двух стихий.
1

Отзовитесь те, кто, увидев заглавное фото, подумал про Днепр!

Невероятное место: место силы, красоты и спокойствия!
Здесь можно часами гулять наедине с природой, слушать шум волн и крики чаек... Именно такие места дарят ощущение свободы! Ради такого пейзажа стоило проснуться этим утром!

Только когда ты открыт миру, принимаешь его таким, каким он есть, можно увидеть то, что не позволяют себе увидеть другие и найти то, что сделает тебя счастливым, а счастливый человек всегда может поделиться счастьем с другими! Звучит как-то по-детски и очень походит на утопию?..
Но нас трое и мы счастливы!

Оригинал взят у

v1snykв Борівка

Старовинні містечка і села, які мають по кілька сотень років віку, майже завжди можуть чимось здивувати. Навіть якщо час, війни і революції безслідно знищили найвідоміші їх принади. Усе одно, блукаючи їхніми вуличками, можна раптом наскочити на щось особливе.

У Борівці це, по-перше, цукровий завод. Але не тільки він.

Заводський корпус виринає з-за повороту дещо раптово. Акуратний, величний і похмурий, оточений виразною кам’яною стіною, він нагадує середньовічний замок.

Щоб потрапити до нього, треба обійти цю стіну, яка півколом розтягнулась через увесь центр села. За сільрадою нарешті з’являться ворота.

За ворітьми мене зустріли пару недоброзичливих песиків, але, як виявилось, вони охороняли стоянку сільгосптехніки, що наліво. Нам же треба йти прямо.

Село Борівка Чернівецького району Вінницької області відоме з 1576 року. За часи свого існування належало цілій купі поміщицьких родин, серед яких як відомі (Конецпольські, Любомирські), так і бозна-хто.

Найдовше Борівкою володів рід Маньковських – з 1801 року до жовтневого перевороту. Саме за їх панування тут побудували дві найбільші цікавинки – палац та каплицю-усипальницю. На жаль, і те, і інше, було знищено більшовиками.

Завод же з’явився в селі ще у другій половині 18 ст. і був від початку чавуноливарним. Під час повстання за незалежність Польщі 1863-65 років, окрім звичних сільськогосподарських предметів, він почав виробляти зброю.

Повстання подавили, Емеріка Маньковського, тодішнього власника села, прижали до стінки. Його ж здали і селяни (судячи з усього, він був не надто гуманним паном). Емерік продав завод французькій фірмі Бекерс, яка одразу ж переобладнала його на цукровий.

Тим не менш, упертий шляхтич знову став на ноги, і почав різними бюрократичними способами намагатись витіснити французів і відбити завод назад. Їхня тяжба продовжувалась, можливо, аж до 1917-18 років, по яких не стало тут ні Бекерсів, ні пана Емеріка. Тоді ж закрився і завод.

Крізь вікна другого поверху видно чудово збережені металеві каркаси під дахом.

Деінде через ґрати можна зазирнути всередину.

Ранньої весни мене сюди привело бажання розвіятись після важкого робочого тижня. Вийшло вдало – поки на деревах і кущах немає зелені, був шанс краще роздивитись будівлі.

Навіть стіни поросли деревцями.

Трошки кріпоти, а саме гігантський старий глобус.

На території є ще повно старовинних заводських будівель.

Ось ця – використовується, отже, маємо надію, буде жити.

Від центру села дороги розходяться у трьох напрямках, і у кожному можна знайти щось варте уваги. У східну сторону, на Томашпіль, є старий млин на березі річки.

Річка Бушинка.

Раз ми вже дійшли до води, варто ще раз згадати про палац. У 70-х роках 19 ст. Наполеон Орда зобразив його на березі нині неіснуючого ставка. З правого краю видніються шпилі готичної усипальниці.

Ніщо не нове у цьому світі, і зацікавлені люди давно встановили координати палацу – по той бік річки, поряд із сучасним дитсадком. Я ж не став шукати місце заради місця, зосередившись на тому, що ще можна побачити на власні очі.

А ще треба було з запасом повернутись у райцентр, Чернівці, аби устигнути на останній автобус до Вінниці о 15:15. Інакше – біда. Готелів, як розумієте, тут немає. Мабуть, недостатній туристичний потік для їх рентабельності. Ех, а чи набереться тут узагалі туристів хоча б чоловік 5 на рік?

У південному напрямку, в сторону Моївки, надибав ось таке.

Якесь священне християнське джерело, інформацію про котре годі й шукати. Надпис зверху «Пийте воду на здоров’я, гроші в криничку не кидайте».

При джерелі утворився ставок.

Коло хатинки крутився самотній чорнодзьобий лебідь.

Є навіть цивілізація у вигляді катамарану. Неочікувано приємне місце.

Ще далі понад тією ж дорогою стоїть церква.

За котрою серед хащів та сміття ще можна розгледіти старезні безіменні хрести, під якими спочили ті, хто, напевно, бачив наживо і Маньковських, і палац, і Золотий вік Борівки узагалі.

Нарешті вибираємось на західний, чернівецький напрямок. Тут кидається у вічі шикарний будинок культури, який раніше явно мав інше призначення.

У Чернівцях у мене було ще пару годин. За рік до того облазив це містечко уздовж і впоперек, але воно усе одно змогло ще раз мене здивувати. Забрів на непрацюючий ринок (що може бути цікавого на ринку, правда?) і раптом перенісся у часі років на 60 назад.

Нечасто вже побачиш такий раритет.

Будівлі стоять овалом, у центрі якого, схоже, якийсь інопланетний винищувач.

Королева усіх хатин.

У кінці я догулював берегом Мурафи біля греблі. Будівля млина зараз використовується Мазурівською ГЕС.

Міні-водоспад за шлюзом.

І за греблею.

Річкові рукави.

Звідси видно Чернівці, зокрема костел.

…як і з недобудованого мосту.

Старенький, але діючий міст.

Їжач… тобто Мазурівка в тумані.

Арт-отель «Баккара», Киев

Что может быть лучше, чем приехать в Киев и остановиться в номере на Днепре? Отель «Баккара» — фактически баржа, которую построили на Херсонском судостроительном заводе. Здесь 200 номеров 4 классов: стандарт, классик, делюкс и люкс. Экстерьер и интерьер отеля напоминает уютный лайнер, внутри здесь ненавязчивый дизайн: светлые оттенки и винтажная мебель.

Стоимость номеров:от 730 до 3570 грн.
Где: Киев, Венецианский остров, 1. Ближайшая станция метро — «Левобережная»

Отель «История», Поляница

«История» — один из самых необычных и увлекательных отелей. Весь его интерьер выстроен вокруг единой концепции — «разместить» на 4 этажах историю Украины на разных этапах. А названия номеров четко очертят, в какой из исторических промежутков вы попали: Пещера, Триполье, Скифия, Киевская Русь, Крепостное право, Княжеский, Казачество, УПА и Классика.

Стоимость номеров:от 450 до 1500 грн.
Где:Ивано-Франковская область, с. Поляница, урочище Подина.

Владельцы позиционируют 11 Mirrors как первый дизайн-отель, главная концепция которого — сочетать стиль и красоту. Интерьеры лаконичные и элегантные, его простоту подчеркивают ясные прямые линии. Цветовая гамма здесь тоже сдержанная, что должно располагать как к отдыху, так и к работе.

Стоимость номеров: в среднем от 5500 до 11000 грн.
Где:Киев, ул. Хмельницкого, 34.

Замок «Радомысль», Радомышль

Особенностью этого отеля является то, что он представляет собой часть музейного комплекса «Радомысль», поэтому не стоит удивляться немного скупой и аскетичной обстановке в стиле раннего украинского модерна. Комнаты здесь называются гостевыми кельями, всего их 6. Интерьер оформлен в лаконичной теплой гамме.

Стоимость номеров:от 1300 до 3000 грн.
Где:Житомирская область, Радомышль, ул. Щорса, 15.

Этот отель — почти настоящий замок. Его фасад выполнен из дерева и камня, продуманный ландшафтный дизайн погружает посетителей в сказочную атмосферу. Внутри также господствует камень, интерьеры напоминают торжественные рыцарские залы.

Стоимость номеров:от 400 до 700 грн.
Где: Тернопольская область, Борщевский район, пгт Скала Подольская, ул. Юрдыга, 19.

Эко-отель Friend House, Кировское

Комплекс «Friend House» был спроектирован известным украинским дизайнером Юрием Рынтовтом из натуральных биоразлагаемых материалов. Концепция отеля значительно повлияла и на его внешний вид: интерьеры больше напоминают глиняные пещеры, все окна выполнены так, что поддерживают уровень освещения таким же, как и на улице. На данный момент это закрытая частная собственность.

Где: Днепропетровская область, пгт Кировское, ул. Орельская. Расстояние от центра Днепра — 30 км. ■

Источники: faqindecor.com

Бендикс продолжал трахать мне мозги...

Выехав в 6 утра из Ковеля я думал, что успею сегодня если не доехать до конечной цели своего путешествия, то отмахать львиную долю пути. Однако я застрял в местечке под названием Сквира где-то под Киевом. Всему виной проклятый бендикс. Это такая муфта в стартере. Все дело в том, что когда идешь по трассе и стартер нагревается от мотора, то завести потом машину с него не возможно, пока он не остынет, а это от 30 до 60 минут. В добавок ко всему еще и втяжное реле перестало щелкать. Этот баг у меня был давно и не в первый раз и я научился с ним жить, но сейчас в жаркую погоду каждое трогание дается мучительно и отнимает и без того дефицитное время. Простояв час где-то под Житомиром и потеряв терпение, я завелся методом короткого замыкания контактов реле плоскогубцами. Предварительно разобрав полмашины. Как на зло сервисы по дороге не попадались, денег украинских у меня не было, а романтические ландшафты вдоль дорог больше напоминали джунгли или среднерусскую полосу.

Это мне так дорогу проложил навигационный сервис электронной карты Украины

Проскочил Владимиро-Волынский УР, из окна машины ДФС выявлено не было.
Хорошая дорога после Житомира кончилась и я совсем приуныл, пока не доехал до местечка под названием Сквира. На въезде в городок на постаменте стоит вот такая "полуторка" (ЗИС-5), как бы намекая, что и сервисов и запчастей в городе я найду с избытком

Сервис за заправкой "ОККО" на отвороте на Белую Калитву

Американские, русские и даже белорусские деньги тут не имеют хождения и оставив Нивенка на растерзание мастерам я отправился с окраины в центр города в поисках банка. Это была большая проблема. Если юридические консултации, перукарни и даже музеи попадались на каждом углу - с банками мне не везло

В одном банке не было электрическва, во втором после того как я минут пятнадцать прождал подошедший более опытный сотрудник сказал что поменять мне не смогут, т.к. у них нет бланков для оформления операции иностранным гражданам. С товарищем по нещастью, белорусом из Пинска (у него в добавок не было при себе паспорта), мы отправились искать еще один банк. На беду им оказался Райфайзен-банк. При немецком реноме достаточно жуткая контора. Курс обмена такой же как у барыг в Западной Украине и даже хуже чем у барыг Ратне. Работают еле еле, дак еще и вручную выписывают справку после того как данные занесли в компьютер. А ведь у меня было предчувствие, что этот банк с молотками на желтом фоне та еще контора. Тем не менее получив заветные гривны я потопал на окраину города в сервис попутно снимая почти полностью отсутствующие достопримечательности.
Музей как и следовало ожидать был закрыт

На объявлении написано какого числа и во сколько будет тот кто откроет музей

Швейная фабрика в комплексе с одним из немногих старых зданий

Домик в центре

Набегавшись по городу, съездив за запчастями, я нашел уютный уголок в боксе и решил что-то написать про сегодняшний день ибо ехать буду теперь до упора. Бендикс мужики убедили меня не менять, только реле, которое совсем умерло, но бендикс все-равно меня беспокоит. Умершее реле было поставлено летом 2009 года в замен исправного оригинального. Оригинальное сейчас на машине коллеги ездит, надеюсь с ним все в порядке.
Последнюю гайку не могут завернуть уже полчаса, придется идти помогать.
Гайку завернули (хотя я просил уже их бросить это дело - не ходовая часть), стартер работает, налили мне на прощания вкусной воды из скважины. За работу отдал 100 гривен, за реле аналогично. Возились больше трех часов, в основном из-за крепления защитного щитка стартера. Спасибо мужики. Четвертый раз ремонтирую машину в Украине. Все никак не нарадуюсь. Так что рекомендую - недалеко от Полуторки на задах АЗС "ОККО"
UPD: Мои восторги по поводу сервиса были преждевременны. Через 13 дней бендикс заклинил намертво, ладно что не в горах. А ведь им говорил, что причина в бендиксе. Ну и чтоб два раза не вставать, ребята из Сквиры оставили себе на память детали от моего воздухозаборника. Зачем интересно знать? Если заслонку я нашел, то купить конус пока не получается. Ездить без него плохо - можно словить гидроудар в луже.

Пейзажи за окном машины были примерно такие же как в России и торопясь я практически не снимал
Ставок с плотиной и старой мельницей. Где-то на подъезде к Володарке. UPD: Антонов

Вот такие марсианские машины разъезжают по Украине. Вижу не в первый раз. Мне кажется что она охотится на колорадских жуков

Мы с детства знаем, что подсолнухи поворачиваются вслед за солнцем. Украинские же подсолнухи в отличии от уральских, к солнцу не поворачиваются, а наоборот от его отворачиваются. Чему есть доказательство ввиде фото. Не иначе как зажрамшись не только плодородного чернозема и навоза, но еще и солнца.

Поздравление с Новым Годом на фоне подсолнухов

Выскочив на трассу Киев-Одесса, я ехал, быстро ехал, снимать было некогда. Радует что помимо одной дороги Киев-Львов в Украине есть еще вторая - Киев-Одесса по которой можно ехать с относительным комфортом и быстро. Незаметно проскочил Умань
Ночевать остановился в Первомайске сделав за день всего-то чуть больше 700 км. Первомайск, в прошлом Ольвиополь, судя по всему интересный город на берегах Южного Буга аж с двумя крепостями. Осталось ли что-нибудь от них? Завтра может быть успею пофотографировать.
А пока только готель с непонятным названием "Эрих Шюле" которого нет на вывеске и ненавистным Райфайзен банком.

В новых отелях на трассе цены на номера от 250 гривен. Жаба задушила. Нашел одноместный номер в самом центре города на площади Ленина в упомянутой гостинице всего за 60 гривен. Но показывать страшно. Стоянка охраняемая - бесплатно.

Жесть, не правда ли? Но мне только 6 часов поспать. Больше всего меня удивила нумерация. Номер 29 идет после номера 6. А в другом конце коридора отремонтированные номера начинаются с 200-го.

Удобства ~~на улице~~в коридоре. Пока я не рискнул ими воспользоваться.

В гостинице есть и хорошие номера от 250 гривен, но как в них я не знаю. Мне еще предлагали номер за 80 гривен с двуспальной кроватью и телевизором, но зачем мне это, когда есть милый и уютный номер 29. Мне кажется, что чем ближе к морю, тем полностью исчезает из ассортимента категория стандартных номеров за 150 гривен.
Завтра доложу дневное фото гостиницы и парочку фото города, здесь есть кое-что интересное.
Все - засыпаю
UPD утра следующего дня
Заметил только утром, что картина висит боком

UPD обратного пути.
Остановился в этой же гостинице. Цена на номера этой категории подросла до 76 гривен. Выбрал номер 2. Там просторнее и выглядит он получше и диван вместо кровати пошире. В душе очень горячая вода. И самое главное - в гостинице есть рабочий Wi-Fi который тянет в любом даже самом убогом номере второго этажа.

Утреннее фото гостиницы с центра площади им. В.И.Ленина

Все материалы по поездке в Крым в 2013 году здесь: http://starcom68.livejournal.com/1182274.html

Originally posted by

tourist_ua at Зуївський скеледром

Зуївка, невеличке селище в Донецької області, - унікальне місце на Донбасі. Розташовано якраз між трьох водосховищ: Вільхівського, Ханжонківського та Зуївського, недалеко від міста Зугрес (яке, як не дивно, отримало свою назву від Зуївської ГРЕС, що будувалася разом із містом).

Вільхівське водосховище наче не дуже велике, але охороняється, і купатися в ньому забороняється, але на це ані місцеві, ані туристи уваги не звертають.

Єдиний мінус такого купання – це величезна купа різних змій, зазвичай гадюк, яких навколо Зуївки просто безліч, всіх розмірів та кольорів. Хоча кажуть, що гадюки у воді не кусають, але навряд чи знайдеться багато бажаючих це перевіряти. Тож купатися треба обережно, бо доводиться постійно слідкувати, чи немає десь поруч голови гадюки, що пливе водосховищем.

Повертаємось до Зуївки та її унікальності. Унікальна вона своїм рельєфом, бо саме тут на поверхню виходять скельні породи Донецького Кряжу. Здається Зуївка – це єдине місце на Донбасі, де висота скель досягає 30 метрів, що приваблює сюди альпіністів з кількох сусідніх областей.

Тож як тільки трохи потепліє, майже по всіх скелях прокладаються маршрути і вся місцевість перетворюється на щось таке.

Траси підготовлені вже заздалегідь. На простеньких маршрутах в найвищих точках вже давно забиті скоби для страховки. Зазвичай першу мотузку туди закидають досвідчені альпіністи, бо лізти доводиться без страховки. На більш складних маршрутах скоб часто немає, тоді згори під’їжджає бусик або великий позашляховик і страховку закріплюють на машині.

Це, наприклад, найпростіші траси, де часто змагаються на швидкість просто задля розминки.

І, хоча це, звісно, не справжні гори, лазити тут набагато цікавіше ніж в спортзалі. Найголовніше не дивитися униз:)

Можна ще почитати:
- Бахмутська штольня
- Соляні шахти Соледару

Що ви робите,коли вас очікує перспектива залишатись на ніч у місці,в якому ну зовсім не хочеться залишатись?Правильно,намагаєтеся якнайшвидше звідти вибратись,а якщо пригадати, що практика проведення ночі там вже є,-тим більше хочеться ЯКНАЙШВИДШЕ звідти поїхати! А якщо було заплановано оглянути ще один вельми цікавий пункт?Тоді ми чимдуш мчимося туди(це нам так хотілося б),оглядаємо все що встигаємо за відведену долю часу і -гайда назад.
Не так сталось як гадалось,- ми біля Севастополя,"города русской славы",де б ночувати зовсім не хотілося( була вже така нагода у 2011-му),і навіть не тому що місто не сподобалось..,поблизу-Балаклава,куди ми й "намилилися" після Інкермана.. Приїхали: цікава набережна,залишки величезної фортеці,шикарна бухта,музей підводних човнів і... близько 25 хв. часу щоб це оглянути((..

"Україна.Пам*ятка містобудування і архітектури". Вересень 2015р.

Вискочили з маршрутки так, ніби дві хвилини робили якусь погоду.Клацаю навколо: раз-два-три-...дев*ять і.. все,-у фотику розрядився акумулятор. От #*я !Шалено тисну кнопку увімкнення- "чудо" стається буквально на три-чотири секунди-рівно на стільки,скільки потрібно,щоб "мильничка" встигала витягнути "дуло" і..знову його сховати. "От тобі раз"-подумав я. "От тобі два-єхидно хихикнуло в підсвідомості,-раз було тоді,коли зрозуміли,що маєте лише 25 хвилин вільного часу".
Вдалося зробити ще 8 фоток- без будь-якого підлаштування і вибору місця та позиції,-клацав "аби як" як тільки бачив,що після "енного" натискання загорався екранчик.
Прибутковий будинок Ліолі (кін. 1890-х рр. )

Прибутковий будинок Христопуло А. (1890-і рр.)

За поширеною версією Балклавська бухта вказана у Одіссеї Гомера.

За свідченнями археологів біля 7 ст. до н.е. в Балаклаві існувало поселення таврів.У 3 ст. н.е. поблизу Балаклави існувало римське військове поселення.

У 14 cт. Балаклава стає одним з центрів генуезьких володінь в Криму. У 1354р. татари примусили їх на три роки відступити звідси. У 1380р. генуезці уклали мирний договір з золотоординським ханом Тохтамишем, згідно з яким генуезцям дарувалось південне узбережжя Криму. Відтоді з’являється назва Чембало, яку дали Балаклаві генуезці. Це було укріплене поселення, яке повинно було забезпечити перевагу генуезького торгового мореплавства.
Готель «Гранд-отель»(1887–1900рр.), в якому зупинялися російські письменники Бунін І. О. та Купрін О. І.

Будинок колишнього готелю «Росія»(1890-і рр.)

До 1957 р. Балаклава була окремим містом, але тепер офіційно входить до складу Балаклавського району Севастополя. За часів СРСР це було закрите місто, база підводних човнів.

Розташоване на узбережжі Балаклавської бухти Чорного моря. Її унікальність полягає у тому, що завдяки вигнутій формі входу з відкритого моря в ній практично не буває штормів. Глибина бухти невелика, до 8 м., тому підводні човни під час холодної війни заходили в бухту тільки вночі, щоб не розсекречувати їхню схованку.

У радянські роки колишнє рибальське поселення використовували для базування військово-морського флоту. Починаючи з 1990-х років, військові кораблі поступово вивели, місто перетворили на туристичний центр. Нині в бухті Балаклави створена база для приватних яхт.
Новобуд на Набережній Назукіна

Панорама

Після угоди 1380р. у фортеці Чембало почалось активне будівництво. Були побудовані так звані Верхнє (консульський замок, Ратуша й церква) та Нижнє місто (фортеця Святого Георгія, оточена потужною стіною). У 1475 р. Чембало захопили турки. У фортеці, що дістала назву Балик-юве («Риб'яче гніздо»), розташувалася турецька залога, а пізніше тут відбували покарання спротивілі султану кримські хани.
Влітку 1625р. сумісні війська запорізьких та донських козаків захопили Балаклаву та Кафу, але пізніше вони зазнали поразки
У XVIII ст. фортеця занепала. До наших днів збереглися залишки оборонних і підпірних стін та чотирьох башт, а також руїни храму.
Яхти

Набережна Назукіна

З 1771р. Крим фактично перейшов під контроль російських військ.

Під час Кримської війни британці побудували біля Балаклави залізницю завдовжки 23 км. Після виводу британських військ її розібрали та продали Османській імперії.

У ході Кримської війни Балаклаву захопили британські війська та створили тут свою базу. 25 жовтня 1854 р. поблизу Балаклави в долині с. Кадикой відбулася відома битва - атака британської кавалерії на позиції російської артилерії. Із 673 британців, що взяли участь в атаці, 272 загинули. Битва увійшла в історію під назвою Балаклавська.

2 листопада (14) 1854 р. жахливий буревій менш, ніж за годину, знищив понад 30 британських кораблів, які стояли на рейді Балаклави, серед них - фрегат «Принц». Згодом народилася легенда про незліченні скарби, нібито поховані в його трюмах.
Садиба Мерецької (поч. 20 ст.)

Водолікарня Гіналі К. С.( 1904р.)

Водолікарня потребує "лікування"

Швидкого розвитку Балаклава отримала після Кримської війни, коли вона стала відома як курорт. В 1880-90-і роки побудована набережна.

Певний час в Балаклаві жили поетеса Л. Українка та письменник О. Купрін.
Фортечні вежі

Фото

На поч. 20 ст. в Балаклаві почали будувати два військових форти - південний (висота 386 м) та північний (висота 212м). Проте до Першої світової добудувати його не встигли. Після революції в 1925р. форт почали добудовувати, але згодом стало зрозуміло, що конструкція фортів застаріла та не витримає сучасних знарядь. Тож вони залишились недобудованими.
Трохи про фортецю Чембало: по периметру оборонної споруди були розміщені 16 кам`яних веж. На верху гори знаходиться найвища споруда цитаделі, яка називається донжон. Спорудження захищали 8 додаткових веж, розташованих по колу. Фортеця Чембало мала всередині консульський замок, митницю і церкву.

Залишки замку Св.Георгія

Донжон, за задумом архітекторів, став би останнім притулком, якби були захоплені або зруйновані мури. Він був триярусний, з плоским дахом. Цокольний поверх був складний у вигляді обрізаного конуса, всередині якого містилася ємність з водою.На другому поверсі цитаделі розташовувалися житлові кімнати. На третьому поверсі знаходилася дозорна. Під донжоном розташовувалися численні підвали, які призначалися для зберігання продуктів і боєприпасів.
Бухта

Сонце ховається...

Зараз фортеця Чембало знаходиться в руїнах, залишилися чотири вежі, частина підпірних і захисних стін, а також руїни церкви. У 2008 р., через сильний дощ,впала північно-східна стіна цитаделі.

Якщо піднятися на вершину гори Кастрон, де знаходиться донжон фортеці, то відкриється дивовижна панорама на місто Балаклаву, який затишно влаштувався в бухті, на навколишній вражаючий рельєф місцевості.

Поруч з руїнами проходить туристичний шлях, що веде на знамениті балаклавські пляжі, що отримали назву "Золотий" і "Срібний".

Оригинал взят у

sk_allaв Ханами по-Ужгородски

Уже много веков в Японии существует прекрасная традиция каждую весну любоваться цветами. Необыкновенно красивыми цветами сакуры. В её пышном, но недолгом цветении они видят глубокий смысл – напоминание о быстротечности жизни.

Посмотрев когда-то фильм «Мемуары гейши», я настолько впечатлилась традицией Ханами, а именно так в Японии называется любование цветами, что загорелась желанием увидеть своими глазами цветущую сакуру.

Как оказалось, приобщиться к древней японской традиции не так уж сложно, для этого даже не обязательно отправляться в другую страну, ведь с некоторых пор областной центр Закарпатья, Ужгород, активно зазывает всех желающих на ежегодное весеннее любование сакурой. И мы даже успели посетить его, но тогда мы были, во-первых, с экскурсией т.е. галопом-скопом, а во-вторых, сакура уже отцветала. Поэтому получив от подруги приглашение приехать на несколько дней в Ужгород на сакуру, мы очень обрадовались и, не раздумывая, отправились в путь.

На этот раз мы начали своё знакомство с городом, как и положено, с ж/д вокзала.

Ну а дальше то, ради чего собственно и приехали – сакура.

И она действительно прекрасна.

Эту декоративную японскую вишню завезли в Ужгород из Вены в 1923 году. Мягкий закарпатский климат ей вполне подошёл и теперь она благополучно растет по всему городу.

Поддавшись влиянию громкой рекламы и отправившись в Ужгород на любование сакурой, ожидаешь увидеть бесконечно длинную аллею цветущих деревьев или утопающий в цвету парк, но ничего такого здесь нет. Наиболее презентабельно сакуры выглядят в отдалённых спальных районах, в то время как исторический центр (где и появились первые японские вишни) заставлен машинами, которые изрядно портят всю красоту.

Ещё одним разочарованием стало то, что глядя на роскошные цветы сакуры, вполне естественно ожидаешь какого-то необыкновенного благоухания, но… сакура совершенно не пахнет. Совсем никак.

И всё же цветущая сакура привлекает в город очень много туристов, да и местных жителей заставляет выбраться из своих домов на улицу, дабы полюбоваться этой красотой, ну и фото-сессию заодно устроить.

Кроме сакур Ужгород радует глаз цветущими магнолиями самых разных сортов.

Обойдя главные места дислокации сакур, мы зашли в ботанический сад (расположен на той же стороне, что и старый город с замком, ниже по течению Ужа, открыт 8.00-16.00, вход бесплатный). Он небольшой, да и после прогулки по цветущему городу впечатляться здесь особо нечем, но мои фотографы всё равно зависли в нём надолго.

Любование цветущими сакурами, магнолиями и другими цветами бесспорно достаточный повод для поездки в Ужгород, но даже если бы в городе совершенно не было цветов, ему есть ещё что показать.
И первое – это, конечно же, замок.

Но поскольку в Ужгороде мы уже были и замок видели, то сейчас ограничились лишь беглым взглядом на его внешние укрепления и, пройдя мимо, попали в… прошлое. Никакой городской суеты, лишь аккуратные извилистые дорожки, цветущие деревья и сельские хатки позапрошлого века.

Это Закарпатский музей народной архитектуры и быта (время работы 10.00-18.00, вторник – выходной, вход – 25 грн.), в который из разных уголков Закарпатья свезены наиболее ценные деревянные строения, вместе с различными предметами быта.

Кроме жилых домов здесь есть деревянная церковь (1777 г.) – как раз та, что когда-то привлекла наше внимание во время экскурсии по замку.

Кузница, мельница, корчма (бар по-теперешнему) и даже школа.

Вот тут-то мы по-настоящему зависли, надолго. Время, отмотав столетия два назад, остановилось. Мы ходили от домика к домику, заглядывалив колодцы и разные хозяйственные помещения, любовались цветущими деревьями и просто грелись на солнышке сидя на завалинке.

Позже, копнув историю, я узнала, что место это не совсем благополучное и носит название «Ведьмина Яма» – в средневековье здесь сжигали тех, кого подозревали в колдовстве. Но никакой «негативной энергетики» (как это модно сейчас называть) я не почувствовала. Мне было приятно, спокойно и радостно.

Сакуры, замок и музей под открытым небом – далеко не всё, чем может похвастаться Ужгород. Здесь ещё находится самая длинная в Европе липовая аллея, она протянулась вдоль реки Уж на 2,2 км. И на этот раз мы прошли её всю. Скажу честно, это впечатляет!

Липовая аллея начинается от пешеходного моста (в старой части города), а по другую сторону этого моста (в том же старом городе) растёт дерево, которое с некоторых пор также пользуется особым почтением – Ясень Масарика. Более чем столетний ясень в 2011 году получил статус исторического дерева Закарпатья и собственное имя – в честь первого президента Чехословацкой республики Томаша Гаригга Масарика, защищавшего права украинцев Закарпатья.

Ствол ясеня увит столь же древним плющом, в хитросплетениях которого мне упорно мерещились эротические скульптуры храмов Кхаджурахо.

Ну и какой же город без памятников? Есть они и в Ужгороде.

Памятник закарпатскому художнику Игнату Рошковичу (рядом с пешеходным мостом). Внимательно вглядевшись в «работу» художника, можно различить очертания моста через Уж (причем мост выглядит, как во времена Рошковича).

Но настоящей изюминкой Ужгорода являются бронзовые миниатюрки местного скульптора Михаила Колодко (памятник Рошковичу, кстати, тоже его работа), разбросанные по центру города (по большей части на ограде вдоль Ужа). Первая миниатюрка, Святой Николайчик (укр. Святий Миколайчик) появилась в декабре 2011 г. И с тех пор скульптор время от времени пополняет коллекцию. Самая новая, венгерский мультяшный червячок Кукоц, появилась в ноябре 2016 г., она вроде как 27-я.

(Джон Лорд из Deep Purple)

(Закарпатский опрышок Николай Шугай (укр. Микола Шугай) из романа чешского писателя И.Ольбрахта «Николай Шугай – разбойник»)

(Венгерский композитор Бейла Барток)

Во время прогулки по городу, даже самой интересной и увлекательной, рано или поздно наступает момент, когда хочется немного передохнуть, зайти в какую-нибудь милую кафешку, выпить чашечку кофе... Вот и мы не смогли пройти мимо кафе-музея «Под замком» (укр. «Під замком») так понравившегося нам в прошлый раз. Находится оно на тихой улочке вблизи Ужгородского замка (отсюда и название).

Довольно интересное место, где собраны старинные предметы обихода, кофейные аппараты, есть даже старая киноустановка (вроде как работающая). Добротная деревянная мебель прекрасно дополняет интерьер. Вот только картины на стенах как-то выбиваются из общей концепции.

Хотя нашлось в Ужгороде кафе, впечатлившее меня гораздо сильнее.

Вот и думайте, то ли это название кафе, то ли соседство такое "удачное", а может и 2 в 1. А что, нормальный вариант, и на вывеску лишний раз не нужно тратиться.

Если не нравятся кафе, а жажда мучает, можно попить минеральной воды, местной, ужгородской, причём совершенно бесплатно – на территории детской больницы (это в самом центре – ул. Ф. Ракоци, 3) находится бювет. Вода в нём содержит много кремния и помогает при лечении почек и жёлчной системы. Вообще под Ужгородом находятся большие запасы минеральной воды и бюветов в городе раньше было больше, но сейчас действует только этот.

Отдохнув и оздоровившись можно продолжить прогулку.

(Крестовоздвиженский кафедральный собор)

Нас по городу водила подруга – всё рассказывала-показывала, а в помощь самостоятельным туристам по городу расставлены специальные указатели. Вот только как-то неожиданно было увидеть в числе достопримечательностей Ужгорода Вену (Відень), впрочем, расстояние честно указано – 574 км.

Мы ещё долго гуляли по городу – просто бродили по его милым улочкам, радовались неожиданно обнаруженным мини-скульптуркам, любовались цветущими деревьями. Пока наступившие сумерки не напомнили, что пора домой, ведь завтра нас ждёт новый, не менее насыщенный день.

Время поездки – 15-17 апреля 2016 г.

Оригинал взят у

parnyukв Харьков. Дома с химерами. #2

Второй харьковский дом с химерами находится в переулке Грабовского, д.4, справа от театра им. Шевченко. Это четырехэтажный дом в стиле модерн – такой же, характерный для домов с химерами, украшенный причудливой лепниной фасад. За счёт преобладания химер рыб в народе этот особняк именуют «Домом Золотой рыбки».

Верхняя часть фасада, сразу под крышей, декорирована многочисленными Звёздами Давида.

Этот оригинальный дом – проект известного харьковского инженера и архитектора А.Гинзбурга в соавторстве с И.Загоскиным, построенный в конце 1910-х годов. А.Гинзбург применил при строительстве этого дома инновационное по тем временам новшество — железобетонные конструкции, стилизовав их под золотых рыбок.

Фигуры химер – рыб, тритонов и саламандр — над входом.

В этом здании находилась строительная контора Гинзбурга под названием «Железобетон», а на первом этаже был магазин, где продавали живую рыбу. Видимо, народное название дома связано и с этим фактом. В 70-е годы прошлого века в подвале особняка размещался бассейн с незамысловатым названием «Золотая рыбка». Проходя по улице мимо дома через окошки можно было видеть, как плещется зеленая мутная вода в «лягушатнике», в котором изначально держали рыбу для продажи. В настоящее время помимо жилых квартир, в доме находятся магазины и офисы.
К сожалению, сохранность фасада этого здания оставляет желать лучшего 😠

Оригинал взят у

v1snykв Круподеринці

Як ви думаєте, що могло б пов’язувати Цусімську битву, незалежність Болгарії та Зелений Клин? Правильно – село в дикій подільській глушині.

Практично усі села Погребищенського району, де є щось цікаве (а таких немало), об’єднує одна спільна біда – туди хрін доберешся. От і в Круподеринці автобус чи то не ходить узагалі, чи лише раз на тиждень. Але в даному конкретному випадку виручає близькість до Погребища, від якого нескладно пройтись 5 км пішки.

Від райцентру сюди можна дійти двома дорогами, які розгалужуються у північно-східному і східному напрямках. У секторі між ними якраз і сховалось село.

По першій із названих доріг перед поворотом на Круподеринці бажано завернути у протилежну сторону, під залізничний віадук, щоб помилуватись озерцем у кар’єрі.

Вони усі такі – чимось схожі і водночас унікальні.

За кар’єром є діюча каменедробильня (трошки влізла на фото справа), тому місце не таке вже геть глухе, як можна було б подумати.

Самі Круподеринці також на диво живі, хоча закинуті хати теж зустрічаються. Село зустріло мене канонічною бруківкою.

Дорогою можна вийти до великого ставу на річці Рось. На березі будується хтось заможний. А на воді звели маленьку ротонду.

Лебеді.

З цього берегу уже видно дві із трьох місцевих пам’яток – церкву і млин.

Та сама садиба. І не бояться ж будуватись у такій глухомані.

Але і без пам’яток красивий став у центрі красивого села заслуговував би уваги. Тихе, чарівне місце.

У радянські часи тут планувалось будувати ГЕС, але щось не зрослось, тому все обмежилось тільки греблею.

Село засноване на початку 19 ст. графом Ржевуським, що володів тоді сусіднім Погребищем. Тоді ж було зведено на березі Росі млин, що дробив зерно («крупу дер»). В 1835 році Ржевуський продав село своєму лікарю Плятцеру, а ще пізніше його викупив дипломат, граф Микола Ігнатьєв.

У 1896 році граф зводить нове, 4-поверхове приміщення млина – яскравий зразок промислової архітектури тих часів, який ми можемо побачити і нині.

Микола Ігнатьєв – росіянин, російський граф і дипломат, якого за бажання можна було б назвати і видатним українцем. Нащадок боярського чернігівського роду, який неабияк любив Україну, про що часто писав дружині Катерині, уродженій Голіциній, в тому числі із додаванням українських слів.

Зрештою, уже той факт, що він вибрав для життя не тодішні пафосні столиці, а подільську глибинку, про щось та говорить.

Граф ініціював підписання Пекінського договору, за яким Російській імперії від Китаю дісталось не багато, не мало 800 тис. км2 (сучасна Україна, наприклад, займає 603) – територію нинішнього Приморського краю, де, зокрема, пізніше утворився Зелений Клин, масово заселений українськими мігрантами.

Ігнатьєв вийшов у відставку рано, у віці 46 років, із-за конфлікту з імператором. Його діяльність часто оцінюють як досить авантюрну, що не заважає історикам відносити його до 100 найкращих дипломатів усіх часів.

Начинка млина все ще досить добре збереглась. Можна піднятись на всі поверхи, крім четвертого (він погорів), і зацінити обладнання.

Ех, сюди б музей…

Церкву звели на межі 19-20 ст., пізніше вона стала усипальницею Ігнатьєвих. Тут спочив сам Микола Павлович, коли у 1908 році скінчилось його насичене і неоднозначне життя, дружина і одна із дочок. Усього у пари було 7 дітей.

Існує переказ, за яким церкву заради цегли хотіли підірвати більшовики. Тоді хтось із місцевих хитрунів переконав їх, що при будівництві використали розчин на яєчних жовтках, тому при вибуху цегла не роз’єднається, а поб’ється. Не знаю, правда то чи ні, але ми можемо милуватись нею і досі.

На церковному дворі стоїть оточений якорями пам’ятний хрест загиблим у Цусімській битві. Серед них були 26-річний син Ігнатьєвих Володимир та племінник Олексій Зуров.

А ще він підписав Сан-Стефанський договір 1878 року – перемир’я між Росією і Туреччиною, унаслідок якого Болгарія звільнилась від османської залежності і стала окремим князівством. У цій країні Ігнатьєва досі поважать на рівні національного героя, про що свідчить і табличка на дверях церкви.