Quantcast
Channel: Україна. Збірка мандрівок.
Viewing all 1818 articles
Browse latest View live

Полтава. Аллея Гоголевских героев

$
0
0
Оригинал взят у swordfish_77в Полтава. Аллея Гоголевских героев
Я люблю уличную скульптуру. Небольшие, в человеческий рост статуи, не вознесенные на высокие постаменты, воспринимаются с большей теплотой. Они не подавляют размером и величием, это задача других памятников – разным выдающимся деятелям, управлявшим судьбами миллионов.



1 апреля 2009 года в Полтаве была открыта аллея со скульптурами персонажей произведений Н.В.Гоголя. По стилистике все это напоминает херсонский проект «Легенды Таврии», о котором я уже рассказывал. Авторы некоторых полтавских скульптур нам уже знакомы (в скобках будут указаны их херсонские работы).

Начнем с бронзового памятника самому Гоголю, который стилистически не входит в «Аллею», но расположен рядом с ней. Это работа Леонида Позена была создана в 1915 году, но установлена только в 1934-м – из-за предубеждения советских властей перед литераторами царского времени.



А теперь – скульптуры на аллее. Их восемь.

«Вакула», автор – краматорский скульптор Вячеслав Гутыря («Поцелуй кентавра»).



Здесь гоголевский кузнец ухватил за хвост черта и собирается использовать его в качестве чартерного рейса в Петербург, где рассчитывает заполучить у царицы Екатерины II башмачки для своей возлюбленной.

«Солоха-ведьма», скульптор Сергей Олешко.



Скульптура двусторонняя. С одной стороны Солоха летает на метле, словно Гарри Поттер, с другой – видимо, угощает водкой козака Чуба.



«Похищение месяца», автор – Анна Расинская.



Также эпизод из повести «Ночь перед Рождеством».

Между тем черт крался потихоньку к месяцу и уже протянул было руку схватить его, но вдруг отдернул ее назад, как бы обжегшись, пососал пальцы, заболтал ногою и забежал с другой стороны, и снова отскочил и отдернул руку. Однако ж, несмотря на все неудачи, хитрый черт не оставил своих проказ. Подбежавши, вдруг схватил он обеими руками месяц, кривляясь и дуя, перекидывал его из одной руки в другую, как мужик, доставший голыми руками огонь для своей люльки; наконец поспешно спрятал в карман и, как будто ни в чем не бывал, побежал далее.

«Нос», работа Юрия Олейника.



Всем известный нос майора Ковалева, который пустился в одиночное плавание.

«Тарас Бульба», скульптура Вячеслава Кузькива.



Старый козацкий полковник с саблей в руке то ли курит люльку, то ли крутит свой ус, о чем-то задумавшись.

«Сорочинская ярмарка», автор – Николай Телиженко.



Также двусторонняя скульптура в виде козла, на боках которого изображены персонажи еще одной мистической повести.



«Панночка», скульптор Владимир Корчмарь из Харькова («Возничий»).



Персонаж «Вия», дочь богатого сотника, после своей смерти здорово помучившая Хому Брута.



Сначала решил, что панночка изображена обнаженной, что очень удивило. Но, увеличив фото, заметил на груди вырез тончайшей сорочки и ее складки на коленях.

Завершает аллею еще один памятник самому Гоголю – работы Владимира Протаса из Киева («Сон Сирены»).



Скульптуры сразу же раскритиковали,особенно досталось от тех художников и скульпторов, которые в проекте не участвовали. По словам одного из них, грубо сделанные статуи из недолговечного материала плохо вписываются в эстетику центральной части Полтавы. Местные экскурсоводы также утверждают, что персонажи неузнаваемы (кроме Тараса Бульбы) - поэтому очень хорошо, что есть таблички. А еще им здорово достается от местных вандалов.

А по мне – так совсем неплохо!


Иршанское водохранилище проездом

$
0
0
Оригинал взят у nastya_pawв Иршанское водохранилище проездом
Несколько недель назад проездом были в Житомирской области и заехали посмотреть, что из себя представляет Иршанское водохранилище. Оказалось, удивительно красивое место с тенистыми берегами, укрытыми сосновым лесом. Тогда поблизости мы видели только рыбаков, но, думаю, к лету народу будет немало. Еще бы, здесь тебе и вода, и лес и простор какой!

Еще несколько фото...





Фотопрогулки . В поисках водопада

$
0
0
Идея найти этот водопад витала в воздухе давно..
Вроде и часто бываю, снимаю в тех краях....И любимое водохранилище пополняется из этой реки
А до водопада никак не добирался.
И вот это случилось..я его нашел...
Но обо всем по порядку..


В один из относительно теплых весенних дней сын предложил покататься на машине( он как раз готовится к сдаче на права)
И хотя время шло к вечеру все таки поехали...Предварительно посмотрев На Гугл Земля где сворачивать с трассы..
Проехали Стульнево, свернули с трассы..Проехали мимо затопленного гранитного карьера( видите его на горизонте)
..У нас цель другая. Едем дальше..Дорог практически нет(((


Вот и нужный поворот..Оставляем машину на трассе..не рискнул заезжать на грунтовку...Влажно
Местность посеченная балками...Часты выходы гранитных пород


Когда то это было здание Новоукраинского гранитного карьера


Идем дальше..Признаков водопада нет..Сын пытается установить связь с космосом


Высоко в небе пролетела чайка..Значит недалеко вода


А вот и Новоукраинский ставок засинел вдали


И тут мы словно переступили черту и услышали ЕГО


Каинкулакский водопад


Река берет свое начало на уникальной возвышенности с красивым названием «Синяя гора». Необычность горы заключается в своеобразном сочетании: с одной стороны, она является второй по высоте возвышенностью Запорожской области, а с другой – карьером, который славится своим гранитом на всю страну.




Местные рыбаки утверждают, что водопад знает ответ на любой вопрос. Чтоб увидеть его, следует долго всматриваться в струи воды, падающие с высоты, предварительно задав водопаду вопрос.




Сейчас можно представить какой был раньше Каинкулакский водопад, если бы не разработка карьера, который понизил водный поток в реках Токмак, Сысыкулак и Каинкулак.




Рядом с водопадом , в камне, замечаю отверстие правильной формы...Интересно зачем? явно со времен карьера осталось


Спустившись к водопаду забываешь обо всем


Шум воды и еще не испорченное место людьми (бутылками и бытовым мусором) пока радует.


Долина реки утопает в зарослях камыша


Как уехать без сэлфи




Вечереет..Пора ехать..Забравшись на высокую точку делаю кадр водопада сверху


Долина реки залита золотым ,закатным светом


Я обязательно вернусь в это место ,что бы сделать более расширенный репортаж..А пока домой


Проезжаем речку Токмак(Токмачка) ..Воды после зимы много .И мошкары много., как в бабье лето..В верхней части кадра видно


Дорога ведет мимо затопленного гранитного карьера..Как не заскочить на секунду


Всегда хотел поснимать это место на закате..


Рыжие скалы




Пока есть свет спешу к лагуне


Заброшенная выработка


Вот и лагуна...Еще под слоем льда


Суровая готика


Мыс...И лебеди...видите вдалеке 2 белых точки...Это они


Ну и в завершении 2 панорамки..
Вид с лагуны


И собственно закат


Спасибо за компанию...
Для любознательных..Все объекты находятся в Запорожской области...Черниговский р-н..недалеко от села Стульнево


Стара і Нова Прилуки

$
0
0
Оригинал взят у v1snykв Стара і Нова Прилуки
Свого часу Прилука була єдиним селом, більше того – містом, більше того – одним з найстаріших в Україні (перша згадка в Іпатіївському літописі за 1146 рік). Нинішні Стара і Нова Прилуки усе одно збиті докупи, і оглядати їх краще в комплексі. У кожному селі є по палацу (при чому один із них – справжня архітектурна перлина) і ще багато всього цікавого.


Огляд Нової Прилуки починається, як не дивно, з Турбівської лікарні. Якимось чином вона опинилась за межами самого Турбова, що мабуть не дуже зручно для його мешканців (захворів – вали в сусіднє село).


Будівлі лікарні модерні, зведені в 1912 році.
Головний корпус.


І… не головний:)




Далі траса звертає на захід, на Калинівку, а ми продовжуємо рухатись на північ.


Наступною оглядаємо церкву Святої Параскеви.


Зараз уже важко уявити, що колись це було містечко.




Ближче до річки стоїть старий млин з чужорідним другим поверхом.


За річкою Десенкою, яка тут виступає межею між селами, уже видніється церква Старої Прилуки.




Церква збудована за графині Гонорати Божецької, тодішньої власниці села, у 1819 році.


Мені здалось, що вона зараз покинута, хоча можу і помилятись.


Побіля церкви знаходиться вхід на територію школи-інтернату, а там – головна страва цього дня – палац Мерінга.

Фасад.


Зведений за Олександра Божецького, ймовірно до 1769 року. Востаннє перебудовувався у 1870-х роках. Останню його версію, яку можна побачити і зараз, часто порівнюють з Маріїнським палацом у Києві. І правда ж, схожий.

Задній фасад.


Автор цієї краси – польський архітектор Кароль Маєвський.


Після Божецьких село належало Здиховським. Останнім власником резиденції був Сергій Мерінг, промисловий магнат, син знаменитого київського лікаря і науковця Федора (Фридриха) Мерінга.


Ще до поїздки зустрічав у мережі чутки, що палац перестали використовувати як корпус інтернату із-за аварійного стану. Схоже, так і є…


За палацом знаходився парк, який, що очікувано, перетворився на глухий ліс.

Плавні на Десенці.


Вертаюсь у двір.




Буйство чорнобривців.




Інші корпуси інтернату більш сучасні і пристойні, а проте влітку були абсолютно безлюдні. Я марно обстукав усі двері у пошуках охоронця, чи хоч кого, хто міг би мене пустити всередину.


Єдиною живою істотою на всю величезну територію було норовисте лоша на задньому дворі.


Кріповий дитячий майданчик.


Прощальний погляд на палац. Герби Старої Прилуки і Брацлавського воєводства на бічному фасаді.


Якщо спуститись далі униз від церкви, понад великими запрудами можна вернутись у Нову Прилуку.


Вода досить застояна і зелена, тим не менш, у ній умудряються плавати люди.




Щастя як стан душі.




За наводками місцевих жителів знайшов і другий пАлац (чомусь саме так, із наголосом на перший склад).


Палац невідомого власника, невідомих років будівництва. Смію припустити, що кінця 19 ст.




В радянські часи, схоже, тут була дирекція колгоспу, а зараз – її правонаступниця. Через деякі вікна видно робочі кабінети, у інших – закинуті кімнати, завалені мотлохом.


Пожежа на кладовищі подарувала найбільш моторошний кадр того дня.


Справжнє гусяче царство.


Луків.Цікавинки волинського села

$
0
0
 Від Ковеля сюди-15грн. дороги маршруткою,які ходять досить часто в сторону Світязя.Від дороги до самого села-близько 1,5км. ходьби дорогою,по обидві сторони якої-поля та поля...
Виходжу на зупинці і прямую в сторону селища(колишнього містечка) Луків,звернувши перед цим ліворуч,в сторону кладовища,де можна оглянути два монументи братських могил воїнів,цвинтарну каплицю та цікавий залишок вежі чи то від склепу чи від монумента чи якогось інакшого навідомого мені об*єкту,який на даний час облюбували лелеки,спорудивши на вершечку своє гніздо.
2. Луків (21)2. Луків (32)
2. Луків (35)2. Луків (52)
Монумент пам*яті

Неопізнаний об*єкт

Гніздо на вершечку

 Перша письмова згадка про Луків (тоді - с. Лукове) датована 1537 р. В той час воно було спадковим володінням Мацейовських (Мацієвських). Коли в 1557 р. тодішньому власнику Лукова С. Мацейовському польським королем Сигізмундом II Августом був наданий дозвіл на перейменування Лукова на Мацейовичі, селище здобуло статус містечка, і в цьому ж році йому було дароване магдебурзьке право, також дозволили збудувати замок. В 1568 р. містечко  перейшло до князя А. Вишневецького.
Цвинтарна каплиця (?)

Фото

Монумент + каплиця + гніздо

  Після смерті 1594 р. княжни Г. Вишневецької (доньки князя А. Вишневецького) Мацеїв перейшов до рук її чоловіка М. Сапі(є)ги та їхнього сина Фридерика. У 1630-х рр.,містечко дістається дружині Фридерика Сапі(є)ги- Єві. У 1680 р. Мацеїв придбав луцький староста А. Мйончинський і понад двісті років містечко належало цій родині. Мацеїв став головною садибою з родовим замком у ньому.
Підзаробіток

Панорама

 Напр.18 ст. правнук Атаназія, Францішек Ксаверій Мйончинський, вирішив перебудувати напівзруйнований старий замок на більш зручний та сучасний палац.
Проект підготував архітектор із Дрездена – М. Д. Пепельман. Поруч з палацом був висаджений «англійський» парк. З 1753 р. у ньому стояла каплиця родини Мйончинських у стилі рококо.
У 1903 р., Францішек продав маєток православній семінарії з Петербургу, але у міжвоєнний час, коли Волинь знову була у складі Польщі, у палаці розмістився монастир Непорочниць з каплицею та учительською семінарією.
Зараз про колишній замок нагадують лише вали, рови та перекинутий через рів кам’яний міст. В приміщенні палацу нині знаходиться медичний заклад, де лікують хворих з відкритою формою туберкульозу.
Старий міст через рів

Місток і палац

 Після третього поділу Польщі у 1795 р. територія Західної Волині була возз'єднана з Російською імперією. Відповідно до існуючого тоді в Росії адміністративного поділу Мацеїв став волосним центром Ковельського повіту. Царський уряд визнав за господарем Мацейова його права на земельні володіння, кріпаків тощо. Граф Мйончинський залишився одним з великих землевласників на Волині. Особливо великі прибутки йому давав Мацеїв. Тут А. Мйончинський мав винокурний, шкіряний і свічковий заводи.
Палац Мйончинських

Будівля обкаркана сотнями ворон

Димар котельні(?)

 У 1870 р. містечко прикрашали мурована церква, два костели, синагога, дві каплиці, діяли три цегельні, шість грабарень, дві миловарні, ґуральня і броварня. У 1907 р. тут діяли земська лікарня та аптека.
В 1911 р. в Мацейові розташовувались волосне управління, міська управа, пошта, телеграф, суд, духовне училище, двокласна школа. Містечко обслуговували 42 крамниці, підприємство з виготовлення вапна, паровий млин, завод, на якому виготовляли черепицю.
В 1915 р. Мацеїв був захоплений частинами австрійської армії. У вересні 1920 р. Мацеїв знову захопили польські війська. Містечко опинилося під владою Польщі на період 1920–1939 рр.
Паркові дерева

Квітник

 В 1946 р. місто перейменували на Луків, Мацеївський район перейменували на Луківський. Стара назва залишилася за залізничною станцією. Селище було досить розвинено, тоді діяли пекарня, млин, молокозавод, гончарний цех, меблева фабрика, на повну потужність працювали комбінат будівельних матеріалів, льононасіннєва станція, ПМК, АТК. Зараз в Лукові майже не залишилося промислових підприємств.
Будівлі

 У силу тих обставин, що у певний час на території Лукова проживало багато євреїв, тут була і синагога. Невелика споруда багряного кольору сьогодні ледь помітна і зовсім забута. Колись на стіні будівлі була вимурувана шестикутна зірка - символ іудаїзму. Однак за часів радянської влади її замурували. Будівля, яка знаходиться в маленькому провулку і раніше була гуртожитком професійно-технічного училища, зараз обростає травою та руйнується.
Фото

Тильна сторона будівлі

 Сучасна назва села очевидно є похідною від першої назви поселення - «Лукове». Щодо її походження  існує декілька версій: за однією з них, назва Луків походить від давньоруського слова «лука» - закрут, коліно річки, що є можливим, тому що неподалік від Лукова протікає р. Вижівка,за іншою версією, назва селища походить від іншого значення слова «лука» - луг, ділянка, вкрита трав'янистими рослинами. Так, як селище Луків розташоване в болотистій місцевості, то, можливо, мається на увазі «болотна лука» - лука в напівзаболоченій місцевості, яка більшу частину року перебуває в умовах надмірного зволоження.
Туберкульозна лікарня

 У лютому цього року(2016р.) на пленарному засіданні другої сесії облради підіймалось питання про виділення 500 тис. гривень на ремонт тублікарні у селищі.
У медичному закладі лікуються хворі, яким доводиться лишатися там впродовж тривалого часу, але належних умов для них немає. У закладі потрібно замінити вікна та двері на енергозберігаючі, а також зробити заміну системи опалення.
Фото

Рів затягнутий ряскою

 Якщо пройти трохи вглиб селища, то на шляху трапляться дві церкви розташовані одна навпроти одної. Кожна з них - архітектурна пам’ятка з цікавою історією та неповторним виглядом. Праворуч - церква Святої великомучениці Параскеви,навпроти розташований інший храм, - Святої Анни, який раніше був католицьким костелом.
Дорога в центр села

Костел Святого мученика Станіслава Біскупа і Святої Анни

 Костел Св.Анни збудований в 16 ст., є версія, що храм споруджений бл.1550 р. Костел збудований в стилі ренесансу за кошти каштеляна Сандомирського С. Мацейовського, який в той час був власником Лукова, освячений в 1595 р. єпископом Холмським С. Гомолинським. Добудовували його пізніші власники - Микола і Анна Сапіги у 1596 р., Фридерик  у 1614 р. і Єва Сапіга у 1636 р.
Храм був практично цілковито зруйнований під час навали шведів (в 17 ст. чи під час наступу 1708 р.). Костел відбудовано і обладнано  на поч. 18 ст. Тоді він отримав бароковий декор.
Храм частково перекрили

Стара будівля біля костелу

 У 1870 р. костел був конфіскований царським урядом і переданий Православній Церкві. Нові власники значно перебудували його. Додані у 1875 р. бічні крила створили хрещатий план костелу. Після освячення храму в православну церкву він отримав назву Свято-Успенський. Храм повернули римо-католикам тільки у 1920 р.
Після Другої світової війни храм дуже постраждав. У післявоєнні роки святиня використовувалася як сховище для зерна. В подальші роки костел зазнав страшної руйнації.:дах впав, на карнізах виросли дерева, у підземелля висипали сміття, дійшло навіть до розкрадання цегли.
Храм.Фасад

В процесі реставрації

 Протягом 20 ст. будівля костелу зазнала руйнації і знаходиться нині в жалюгідному стані. З 2007 р. УПЦ КП використовує притвор храму для проведення богослужінь. Було вивезено сміття, пофарбовано стіни, засклено вікна, полагоджено двері, накрито дах. 7 серпня 2008 р. відбулося урочисте освячення храму на честь Святої Анни.
Раніше біля костелу знаходилась висока цегляна дзвіниця, яка аркою височіла над дорогою між костелом і сусідньою церквою Святої Параскеви. Цю дзвіницю було варварськи знесено, коли в Лукові 1954 р. відкрили училище механізації, яке забрало зруйнований війною костел під склад. Сільськогосподарська техніка не могла проїхати через муровану арку дзвіниці, тому не стали робити об'їзд, а розібрали дзвіницю...
Під костелом знаходиться крипта в якій був  похований Фридерик Сапіга.
Фото

Церква святої великомучениці Параскеви з дзвіницею

Храм реставрують

 Навпроти колишнього костелу- церква святої великомучениці Параскеви побудована в 1723 р. на кошти графа Пйотра-Міхала Мьончиньського. Мурована, з дерев'яною дзвіницею. Була уніатською, у 1839 р. повернена православним. В 1875 р. церква була перетворена в теплу.
 З 1875 р. церква була приписана до Успенської церкви Лукова, а до того часу була самостійною.
Територія доглянута та симпатична

Вівтар

Інтер*єр

 В інтер'єрі церкви святої Параскеви зберігся цікавий зразок народного живопису 18 ст. Це ікона, на якій зображено святого Георгія в лицарському обладунку. З напису на іконі дізнаємося, що «сію ікону дал изобразити раб Божій Павел Горбачук из женою своєю Марією за отпущеніє грехов своих и родителей Савви и Юліани. Року Божого 1790 мца сентября».
Ікона Св.Георгія

Фото

 Дзвіниця розташована на межі церковної ділянки. Дерев'яна, квадратна в плані, триярусна, з шатровим завершенням, яке покрите ґонтом. Перший ярус утворює опасання на кронштейнах, другий і третій оперезані характерною для народного зодчества дерев'яною аркатурою.
У нижньому рубленому ярусі дзвіниці, вертикально обшитому дошками, розташовується наскрізний прохід на церковне подвір'я. Піддашок великого виносу між першим і другим ярусами підтримують кронштейни.
Триярусна дерев*яна дзвіниця

Дзвіниця під гонтом

 Заходжу на територію,а опісля і всередину церкви.Молодий доброзичливий священнослужитель розповідає про історію парафії,самої будівлі а також про проблеми,з якими стикаються віряни.Показує цінні храмові начиння-свічники,ікони,канделябри..
Храм Св.Параскеви.Фасад

Храм Св.Параскеви.Тил

 У центрі селища височить будинок культури, який був споруджений у 1959 р.Після буревію 1996 р. частина даху будинку культури була зруйнована.
В приміщенні будинку культури функціонують бібліотеки для дорослих та дітей.
Храм та дзвіниця

Будинок культури (1959р.)

У 1954 р. було засноване Луківське ПТУ-22. Воно діє на базі комплексу навчально- виробничих приміщень, до складу якого входять: навчальний корпус, корпус навчально-виробничих майстерень, гуртожитки, навчальне господарство. Тут працює їдальня, створено належні побутові умови для учнів. В даний час в училищі готують трактористів-машиністів широкого профілю (фермерів- орендарів), слюсарів-ремонтників та водіїв автомобіля. В училищі працюють гуртки художньої самодіяльності та спортивні секції для учнів.
Старенький будиночок "облагороджений" плиткою

Фото

 Центральна вулиця селище вимощена старою бруківкою,якою туди-сюди котяться,торохтять підскакуючи нечасті автівки,мопеди,велосипеди та коні.Останні виглядають вельми атмосферно.
На дорогу-огляд-зворотню дорогу мені вистачило 2 год.,справився би й швидше,якби не діалог із отцем у церкві Св.Параскеви(про який абсолютно не жалкую).
"Воїнам 11-го танкового корпуса"

Вулиця

Фото

Ой піду я на гору крутую…

$
0
0
В названиях постов про Карпаты часто можно встретить слова популярной песни «Там, де гори й полонини…» - оно и понятно, песня действительно как нельзя лучше передаёт дух Карпат, летних… Но мы отправились в Карпаты зимой, да ещё и после концерта группы ТІК, поэтому не удивительно, что при выборе названия мне на ум пришли совсем другие слова:

Ой піду я на гору крутую
Заспіваю там пісню тихую
Ой ти… (ну, дальше вы поняли)

Именно они звучали в моей голове всю дорогу.

IMG_8907-1.jpg

А вообще, на удивление, этот поход оказался одним из самых лёгких и беззаботных – 15 км за 2 дня по невысокому хребту Кострич.


Опуская подробности раннего (точнее ночного) подъёма, мрячной погоды и пробитого колеса, скажу, что стартовали мы довольно неранним утром с Кривопольского перевала (укр.Кривопільський перевал).

DSC_0564.11.JPG

DSCN7740.22.JPG

Кривопольский – один из самых высоких автомобильных перевалов Карпат, который связывает Верховину с Ворохтой. Расположен он примерно на 1000 м над уровнем моря, а это значит, что большая часть высоты уже набрана, осталось каких-то метров 500. Это весьма ободряло.

IMG_8456-0.jpg

Подъём был довольно плавный, дорога – широкой, а пейзажи – милыми.

DSCN7753.11.JPG

IMG_8496-1.jpg


И хоть погода не особо радовала, а плотно укутав горы мрачными тучами,  нагло мешала ими любоваться, но всё же и не сильно расстраивала – ветра нет, метели нет – уже хорошо!

DSCN7758.11.JPG

А вот и самое популярное дерево Карпат, редко какой турист не сфотографирует его, проходя здесь.

DSCN7764.11.JPG
Нашему взору оно предстало в таком вот драматично-мистическом образе

Кривопольский перевал получил своё название от расположенного рядом села Кривополье (укр. Кривопілля). И надо отметить, поля здесь действительно кривые.

IMG_8498-1.jpg

IMG_8489-1.jpg

Практически в самом начале пути наша команда неожиданным образом пополнилась ещё двумя участниками – за нами увязались две небольшие собачонки. Мы долго пробовали их отогнать, те добросовестно делали вид что уходят, а потом незаметно догоняли нас снова. В конце концов, мы смирились и уже не обращали на них внимания. Это кстати не первый наш поход с подобным сопровождением– здесь походу существует особая категория специально обученных походных собачек.

DSCN7748.11.JPG

IMG_8515-1.jpg

А мы между тем набрели в лесу на указатель дороги – до полонины Веснарка (а нам как раз туда) всего 2 км. Для меня это стало чудесной новостью, и я совсем воспрянула духом.

DSCN7774.11.JPG

Настолько воспрянула, что оказавшись на полонине впервые за все походы имела столько нереализованной дуриэнергии, что принялась прыгать и скакать словно Сивка-бурка, и это несмотря на то, что за плечами вообще-то рюкзак.
Свои прыжки я сопровождала громкими «йохо…» и «эге-гей…», которые разносились по всем окрестностям и эхом возвращались, наверное, от самой Говерлы. Такого громкого эха я ещё не слышала никогда. Это раззадоривало меня ещё больше, побуждая кричать ещё громче. В общем, если считать, что кричать на природе полезно для снятия стресса, то стресс я сняла за все прошедшие годы, а также за все последующие.

IMG_8558-1.jpg

Мужчины же меж тем занялись делами насущными.

DSCN7818.11.JPG

DSCN7838.11.JPG

DSCN7877.11.JPG

Традиционно хранительницами очага являются женщины, но в походе – это всегда мужчины. Наверное, именно поэтому борщ кажется таким вкусным.

DSCN7907.11.JPG

DSCN7923.11.JPG
По другую сторону объектива - фотографы рулят!

Ночевать нам предстояло в очередном домике гуцульских пастухов – колыбе. И в отличие от предыдущих, эта колыба была повышенной комфортности – 2 комнаты, кухня, ещё какое-то подсобное помещение (там мы разместили на ночь собак). Так козырно в походе мы ещё не жили.

IMG_8598-1.jpg

Единственный минус – источник, где мы планировали набирать воду, замёрз. Пришлось топить снег. При свете дня набрать снег – не проблема, но собирать снег  для вечернего чаепития в темноте было как-то… в общем я старалась брать только верхний слой свежевыпавшего снега, дабы случайно не попался жёлтый…

IMG_8620-1.jpg

Но видать плохо старалась - хоть и не жёлтый, но что-то со снегом явно попалось  т.к. вечерние посиделки выдались как никогда весёлыми. А утром…

А вже сходило сонечко рано
Побудила ой мати нас рано
Ой нас…

Хотя нет, побудил нас мой муж, потому что… горы… нам открылись горы!

IMG_8695-1.jpg

IMG_8725-1.jpg

Хребет Кострич, на который мы поднялись, не может похвастаться именитыми вершинами, его прелесть в другом – он расположен параллельно Черногорскому и с него открываются самые лучшие виды на всю Черногору. Вот только вчера мы ничего такого не увидели, из-за плохой видимости пришлось довольствоваться лишь видом небольших холмиков. Зато сейчас… Черногора предстала во всей красе.

IMG_8745-1.jpg


 Королева украинских Карпат - Говерла.

IMG_8791-1.jpg
  Наше временное жилище

После продолжительного сеанса любования заснеженными вершинами, мужчины приступили к традиционным снего-водным процедурам.

DSC_0687.11.JPG

DSC_0695.11.JPG

Признаюсь по секрету, это зрелище для меня дополнительный повод отправиться в зимний поход ;)

DSCN7962.11.JPG

Ну а потом завтрак, прощальный фото-вгляд и снова в путь.

DSCN7967.11.JPG

IMG_8830-1.jpg

IMG_8853-1.jpg

IMG_8863-1024.jpg

Погода была ясной, солнечной, безветренной и довольно тёплой – просто идеальной и, глядя вокруг, я не переставала радоваться, что мы заночевали на Веснарке, а не пробежали в первый день галопом весь этот путь (как планировал наш командир).

IMG_8894-1.jpg



IMG_8945-1.jpg









В какой-то момент легкий снежок, чуть прикрывающий землю, сменился более глубоким, идти стало тяжелей. Но это нисколько не омрачало нашу радость. Ведь вокруг такая красота!





А вот и самая высокая точка хребта – гора Кострича (1586 м).



Серебряные ёлочки да снежные вершины вдали – классика жанра!







Полюбовались немного, и пошли дальше – по бескрайним белоснежным просторам





до полонины Болота (именно здесь изначально планировал остановиться на ночлег наш командир). И тут я в очередной раз порадовалась, что мы таки ночевали на Веснарке – хотя благодаря холодному времени года полонина и не оправдывала своего названия, вместо болота здесь лежал беленький снежок, всё равно была какой-то неуютно-ветреной. Так что задерживаться мы здесь не стали, а свернули по тропинке в лес и начали спуск.


 Колыба на полонине Болота (Болотна)

Спуск обычно проходит легко и быстро, но не в этот раз – снег был глубоким, а тропинка узкой, быстро идти не получалось никак. А, может, просто не хотелось. Не хотелось покидать эту зимнюю сказку.





Тем более, что покрывавший деревья иней был действительно сказочным, таких длинных иголочек мне ещё видеть не доводилось.



Сказочное очарование нарушил нервный голос командира, кричавшего в рацию, специально купленную для меня, дабы не потерялась в бескрайней Тайгенаших Карпатах. Командир был зол и страшен. Пришлось поторопиться.

Лес закончился, но красота Карпат – нет, нашему взору открылось совершенно потрясающее место для отдыха и небольшого перекуса (ну или большого, время-то было уже обеденное).



Но вот незадача, наш командир, как оказалось, не нагулял аппетит – не хватало ему ещё пару километров, и он побежал нагуливать. А мы, тяжело вздохнув, поплелись следом, в полной уверенности, что его просто петух в ж.. клюнул.

Пройдя ещё немного, мы финишировали в селе Великий Ходак (с.Великий Ходак, Верховинський р-н, Івано-Франківська обл.). Помахали ручкой зимним Карпатам, и отправились домой с нетерпением ждать прихода весны, чтобы вернуться в горы снова.

                                                               Время поездки – 18-19 февраля 2017 г.



Підсніжники на скіфських валах. Сабарівське городище під Вінницею.

$
0
0
Більшість вінничан навіть не чуло про Сабарівське городище, тож зовсім не дивно, що про нього немає ані слова в туристичних путівниках. А між тим це пам'ятка археології національного значення! І як це так сталось, що історичне надбання загальнодержавного рівня виявилось нікому не відомим?

Насправді, все дуже просто: стародавні вали густо заросли грабовим лісом, тож городище може зацікавити хіба що спеціалістів, а для пересічних людей це всього-навсього горбочки поміж дерев. 345 днів на рік ця місцина видається чи не найнуднішою в околиці... Зате кожної весни городище стає справжнісіньким квітучим раєм. Тут розквітають мільйони підсніжників!

Тож пропоную сумістити приємне з корисним та прогулятися скіфськими валами в той час, коли тут буяють першоцвіти.

Сабарівське городище має неабиякі розміри. Від валу до валу близько 600 метрів в довжину!
1.

Фактично городище займає увесь знімок! Воно починається одразу за зеленими соснами над написом "Не сміти"і тягнеться аж до лівого краю фотографії.

2.

Щоб краще орієнтуватись на місцевості, додам план городища із сайту Рідна Віра. Тут чітко видно, де саме розташований вал, що відокремлював передмістя (GH), а також три основних вали.

Також на сайті можна прочитати коротку інформацію про пам'ятку. Матеріали верхнього культурного шару та випадкові знахідки городища датуються Х–ХІІ століттями, а нижній шар відноситься до скіфської культури і датується VI–IV століттями до нашої ери!

3.

Здалеку вали можна побачити хіба що взимку, та й то потрібно знати, куди дивитися. Горбочок, що видніється позаду скелі, це залишки колишнього оборонного валу. На схемі цей вал позначено літерами GH

4.

Весною ж рови та вали можна побачити тільки зблизька. До об'єктиву потрапив той таки вал GH, що захищав передмістя з південного боку.

5.

Тим часом на території городища починають зустрічатись перші підсніжники. Цікаво, що найбільша кількість цих перших весняних квітів Сабарова зростає саме на городищі!

6.

Але в колишньому передмісті їх не так багато, як хотілося б, тому прямую до центральної частини городища.

7.

Серце колишнього укріпленого міста знаходиться за цим струмком. І найбільше підсніжників росте також тут! Тож переходжу потічок та йду вздовж нього вгору за течією.

8.

Тепер підсніжники ростуть чималими купками, а не поодинокими квітами.

9.

Окрім підсніжників трапляється також химерне пухнасте листя невідомої мені рослини.

А я поки повзаю рака та фотографую квіточки :)
10.


11.


12.

Якась невідома тварюка надгризла один із підсніжників, але павук явно має намір за це помститись та влаштував засідку.

13.

Місцями окрім першоцвітів трапляються ще якісь трави. Маю підозру, що вони усю зиму були зеленими.

14.

А тим часом я підходжу до головного валу городища, який на схемі позначений літерами AB.

Чесно кажучи, підсніжники, як об'єкт для фото, мене цікавлять набагато більше городища. Бо ж вали найближчим часом нікуди не дінуться, а от квіти за пару тижнів зів'януть...
15.


16.


17.


18.


Найгарніше підсніжники виглядають в променях призахідного сонця. І величезний плюс городища в тому, що ввечері воно чудово освітлюється!
19.


20.


21.


22.


23.

Квіти ростуть буквально всюди, навіть в дуплах дерев!

24.


25.


26.


27.


28.

Підсніжники зеленим їжачком проростають крізь торішнє листя.

29.

А тим часом на задньому плані проглядає щось цікаве. Лінія рельєфу сповіщає про те, що я прийшов...

30.

...що я прийшов до колишньої в'їзної брами до городища!

31.

Підозрюю, що теперішня лісова дорога співпадає із головною вулицею колишнього міста. Від колишньої величі не лишилось і сліду. Тепер це звичайна колія посеред лісу, зате на ній також ростуть підсніжники!

32.

Призахідне сонце світить крізь колишню браму городища.

33.

А так виглядають залишки колишнього рову і валу АВ на в'їзді до бувшого міста.

34.

Підсніжники на фоні старожитніх валів.

35.

Помаранчеве сонце спускається до самого горизонту, тож я знов перемикаюсь на фотографування квітів...

36.

Закохана парочка підсніжників обійнявшись милується заходом сонця :)

37.


38.

Дерева біля городища виглядають дещо містично...

39.

День ось-ось догорить, тож час потроху вертатись до цивілізації.

40.

Назад іду по тій самій "центральній вулиці". Тепер в кадрі залишки валу CD.

41.

Якщо брама на попередньому знімку ледве простежується, то вал ліворуч від неї видно цілком виразно.

42.

Праворуч вали здаються ще більш крутими.

43.

Дорогою між другим і третім валом натрапив на стежці на кучеряві підсніжники :)

44.

А це вже залишки внутрішнніх валів, що позначені на схемі літерами EF.

45.

Останнє фото підсніжника під час цієї прогулянки...

46.

Далі виходжу до скелі над річкою, на вершині якої дерева дружньо тягнуться своїм гіллям в сторону сонця.

47.

За рікою вже видно Сабарів, над яким ховається в хмари червоне сонце.

48.

Качки дружньо зібралися на льоду і милуються вечірніми барвами...

49.

Ну а тепер найприємніше. Я був на Сабарові 8 березня і підсніжники тоді лише починали з'являтись. А позаяк погода після того була доволі прохолодна, можна сподіватись іще на два-три тижні квітучого дива.

50.

Більш того, підсніжники мають рости набагато рясніше!

Ось як виглядала дорога (колишня головня вулиця городища) минулого року.
51.


52.


53.

Тож найближчими вільними днями, як буде добре погода, вибирайтесь на природу. Сабарівському городищу є чим порадувати гостей!

Усадьбы Терещенко - тихое волшебство рядом с нами

$
0
0
Оригинал взят у nastya_pawв Усадьбы Терещенко - тихое волшебство рядом с нами

В Украине не так много неоготических зданий, потому оставлять их без внимания - настоящее преступление. Одной из этих “немногих” является усадьба Терещенко в с.Червоное Житомирской области. Туда мы и направились на этот раз. Все, что мы увидели, ждет вас.
Чтобы попасть в село Червоное, нужно добраться до Житомира, а потом свернуть на проселочную дорогу и проехать по ней еще около 60-ти километров. Дорога не идеальная, но особо страшных участков на ней нет.

При подъезде к усадьбе стало понятно, что сама она и все вокруг нее превратилось в руины.

Когда-то перед усадьбой был разбит парк, заботливо одаривавший каждого посетителя прохладой в тени своих деревьев. А прямо перед входом красовался чугунный фонтан.

Сейчас здание передано во владение монастырю Рождества Христова. Он занимает всего часть первого и второго этажей здания, которые пытается сделать более комфортными для своего существования, явно не заботясь о том, наносит ли это вред самому зданию.
1

2

Невостребованных помещений гораздо больше и выглядят абсолютно безжизненно.
1

2

3

Через арку справа от центрального входа можно попасть на задний двор.
1

2

Тут особо остро понимаешь, что рука человека не касалась усадьбы уже долгие годы. Как результат - окна выбиты, фасад осыпается, двери непонятно зачем заколочены.
1

2

3

За забором находится здание, которое скорее всего предназначалось для прислуги или было построено для каких-то хозяйственных нужд. Его украшает башенка, похожая на ту, что красуется на основном здании усадьбы.

Сейчас в нем живут люди, но несмотря на это, оно тоже находится в очень ветхом состоянии.

Хотя элегантные линии постройки, воплощенные архитектором еще проглядываются.
1

2

Если же обойти усадьбу слева от центрального входа, то по широкой лестнице можно подняться на второй этаж и прогуляться по некоторым помещениям.
1

2

Можно зайти на балкон зала, в котором когда-то проходили балы и звучала музыка.
1

2

Пройтись по коридорам.
1

2

3

Зайти в комнаты.
1

2

Все выглядит очень ветхим, но лично мне нравятся такие развалины. Есть в них что-то настоящее, жизненное, приходит понимание, что ничто в этом мире не вечно и нужно ценить то, что ты видишь и чувствуешь в данный момент, нужно уметь наслаждаться тем, что тебя окружает сегодня. И это мгновение бесспорно прекрасно!

А потом замечаешь еще различимые отпечатки прошлого на стенах усадьбы.
Так, над центральным входом виднеется фамильный герб бывших владельцев.

А на боковой стене - следы более поздней цивилизации.

Да и во внутренних помещениях встречаются вещи, напоминающие о временах давно ушедших.

Хорошо это или плохо судить не хочется, потому что сейчас ты прикасаешься к чему-то большему, чем ты, к чему-то, что было задолго до тебя.

Когда-то эта усадьба принадлежала семье Терещенко. В окрестных землях у семьи были огромные владения, в которые входил сахарный завод, существующий и сегодня. Тяжело поверить, но в начале ХХ века здесь даже монопланы выпускали! Говорят, сам царь Николай II бывал с визитом у Терещенко.

А совсем неподалеку, в селе Андрушевка, есть еще одна усадьба Терещенко.
Находятся она всего в 17 км, но дорога здесь значительно хуже.

Но мы, конечно, не могли ее не посетить.
1

2

Эта усадьба выглядит гораздо лучше по той простой причине, что в ее стенах располагается средняя школа.

Усадьба немаленькая, близлежащая территория украшена фонтаном с одной стороны и клумбой - с другой. Правда, фонтан не работает, да и клумба выглядит, честно скажу, не лучшим образом.
1

2

А само здание находится на берегу реки Гуйва.
1

2

И окружена парком.
1

2

Эта прогулка, начавшаяся небольшим разочарованием, подарила нам невероятно светлые воспоминания. Да, состояние усадеб далеко не лучшее, особенно той, что стоит в Червоном. Но пройдясь по ее коридорам понимаешь, что есть что-то, намного более важное, чем фасад. Некоторые называют это энергетикой - может быть это она, я не знаю. Но гулять в имениях Терещенко невероятно тепло и приятно, она дарит ощущение волшебства и таинственности, наполняет добрыми чувствами. А что может быть лучше?

Фотопрогулки . Весенняя Чапаевка

$
0
0
Чапаевка...Священное место для моих земляков..
В этом месте , в Великую Отечественную войну, проходил прорыв немецкой линии обороны "Вотан"
Я делал уже несколько репортажей об этом мемориале. А осенью был репортаж о захоронении останков найденных бойцов
В этот раз в это место я попал спонтанно..просто катались по окрестностям и решили заехать


немного исторического материала для любознательных

Разгром немецко-фашистских войск под Сталинградом круто изменил ход Второй мировой войны и положил начало их изгнанию с территории Советского Союза, освобождению Украины. После очередного разгрома на территории Донбасса гитлеровские войска отступили на новый оборонительный рубеж: от Азовского моря, вдоль правого берега реки Молочной до днепровских плавней, входивших в так называемый «Восточный вал».

Большие надежды фашисты возлагали на созданную здесь линию «Вотан» - четко продуманное военно-инженерное сооружение. Оно начиналась в районе Васильевка-Токмак-Молочанск, на так называемых «молочанских высотах» («пришибские», «чапаевские»). Далее опускалась к югу на протяжении 150 километров, включая Молочный лиман, упираясь в Азовское море. Удержать Мелитополь, который был «воротами в Крым» и единственной сухопутной артерией между крымской группировкой и войсками южной группы немецкой армии, - такую задачу перед войсками поставило немецкое командование. О том, какое огромное значение придавало фашистское командование этому рубежу, свидетельствует приезд в Запорожье Гитлера, который лично ознакомился с планами своих стратегов и военных инженеров.


Оборона немцев на р. Молочной по западному высокому берегу состояла из сплошного противотанкового рва, переходящего местами в эскарпы. Встречались и более укрепленные от советских танков участки, например, в районе с. Константиновки было сооружено три противотанковых рва. За противотанковыми рвами шла система сооружений полевого типа: окопы, пулемётные площадки, огневые позиции для минометов и противотанковых ружей, блиндажи, дзоты и бронеколпаки...
Рельеф местности, правый высокий берег (до 80 м) р. Молочной, благоприятствовал немцам, будучи природным препятствием и давая возможность наблюдения на значительную глубину расположения советских войск. С марта 1943 года фашисты начали готовить оборонительный рубеж глубиной 12-18 километров. В течение весны-лета на строительство военно-инженерных сооружений сгонялись местные жители, военнопленные красноармейцы и узники мелитопольской тюрьмы. В район Мелитополя были переброшены из Берлина саперно-инженерные части.


В сентябре 1943 г. наступающие советские войска 2-й гвардейской армии и 3-й Волновахской дивизии штурмом взяли Молочанск, но дальнейший прорыв линии обороны «Вотан» затормозился.
Фашисты окопались на Пришибских высотах, прикрытых крутыми извилистыми берегами реки. В результате ожесточенных боев немецкая оборона была сломлена, а около 10 тысяч немецких солдат навечно остались лежать в степях Украины. Огромные потери (около 3 тысяч убитых ежедневно) несли и наши плохо вооруженные войска. Хоронить погибших в могилах-траншеях помогало и гражданское население. Токмакская администрация вместе с группами поисковиков воскресила историю штурма Чапаевские высоты в селе Чапаевка, в котором принимал участие и женский штрафной батальон в составе 312 человек. Во время ночного выдвижения на передовую батальон ошибочно попал немцам в тыл. Их всех взяли в плен и на одной из высоток расстреляли.

Идея перезахоронения советских воинов и создания уникального мемориала родилась в начале 2000-х годов. Изначально планировалось установить на высотке возле Чапаевки огромный крест, гранитную скалу и надгробные гранитные столбики, как на Арлингтонском кладбище… Проект реализовали запорожцы — художник Владимир Форостецкий и поэт Григорий Лютый. Появился Мемориальный комплекс в Чапаевке благодаря председателю местного сельскохозяйственного производственного кооператива «Мирный» Николаю Савченко. Памятник бойцам женского штрафного батальона, погибшим в годы Великой Отечественной войны на территории Запорожской области, изготовили работники химико-металлургической фабрики металлургического комбината им. Ильича (г.Мариуполь).
С села крутая дорога поднимается на мемориал..
DSC03327.jpg

Каплычка
DSC03328.jpg

Появилась мемориальная табличка к сожалению уже ушедшему от нас основателю комплекса Савченко Николаю Владимировичу
DSC03331.jpg

Боевая труженица ЗИС-3
DSC03333.jpg

DSC03373.jpg

DSC03374.jpg

Памятник погибшему женскому батальону
DSC03337.jpg

DSC03340.jpg

Полки изрядно поредели....
DSC03359.jpg

Долина реки Молочной..отсюда наступали войска Красной Армии
DSC03357.jpg

Последний строй солдат...90% из них безымянные
DSC03361.jpg

И строй смертоносного железа
DSC03355.jpg

В этих полях до сих пор много железа
DSC03354.jpg

Особенно его много весной..
DSC03356.jpg

Памятник-символ окончания войны
DSC03344.jpg

Он полностью состоит из находок с полей сражений
DSC03345.jpg

Гранаты,каски, лопатки,пулеметные щитки, минометные мины и многое другое


DSC03346.jpg

DSC03347.jpg

И летящий журавль над этой грудой смертоносного железа
DSC03350.jpg

Журавль над долиной реки
DSC03341.jpg

DSC03351.jpg

Последние братские могилы
DSC03334.jpg

Хоронили солдат осенью
DSC03343.jpg

DSC03391.jpg

DSC03336.jpg

Аллея к колоколу
DSC03364.jpg

На этом месте планируется построить музей
DSC03384.jpg

Огромный флаг развевается над комплексом
DSC03371.jpg

DSC03375.jpg

Весна идет в наступление
DSC03385.jpg

DSC03393.jpg

DSC03380.jpg

DSC03362.jpg

Вечная память павшим!

Приток Суры

$
0
0
Начало веломаршрута - от села Ореховое, что недалеко от Солонянского поста ГАИ, по дороге с Запорожья на Днепр. Окончание маршрута в том же месте, откуда и выехал. Ехал параллельно трассе на Днепр, по руслу безымянной реки, которая впадает в Суру. Эту безымянную реку запрудили полностью – ставки, ставки и ставки. По обеим берегам ставков тянуться полуразрушенные хутора. Дорога в лучшем случае грунтовая, в худшем - засыпанная крупным камнем, и непроходимая для велосипеда.



Дом фермера.


Все ставки в аренде, рыбу ловить нельзя. Выходит огород местного жителя на ставок, а удочку закинуть нельзя. Бред какой-то! Ставок по логике должен быть коллективной собственностью людей, проживающих возле него.





Много недружелюбных псов без привязи и не за забором, так и норовящих цапнуть проезжающего велосипедиста. Знал бы взял электрошокер – собаки страшно бояться звука разрядов. По пути был собачий питомник, лай понялся страшный, когда собаки меня увидели. Когда ехал обратно, уже с другой стороны пруда, казалось, что собаки все еще не смогли успокоиться.





Очень много старых заброшенных домов. Кое где есть островки с новыми загородными домами – местность-то красивая. Видел шикарную частную площадку для баскетбола.







В Звонецком Хуторе на излучине речушек издали виднеется школа, построенная в 1914 году. Около этой школы я был года два назад.

Фотографии школы с прошлой поездки.




Разговаривал с местным жителем. Он рассказал, что нет работы в селе, новые технологии в сельском хозяйстве обходятся малым количеством работником. Там, где ранее нужны были 10 механизаторов – сейчас достаточно и одного.

На дрова


Несмотря на отсутствие зелени и на недостаточно теплую погоду – поездка удалась. Тем боле что планировал ее еще в прошлом году.

Трек

Чечельник і Вербка

$
0
0
Оригинал взят у v1snykв Чечельник і Вербка


Чечельник – найбільш віддалений від Вінниці районний центр, що так чи інакше позначається на специфіці його життя. Зокрема, автобуси звідси ходять зовсім нечасто. І так як волею-неволею в моєму розпорядженні було десь 6 годин, заодно прогулявся в сусіднє село Вербка. Туди я і рушив прямо з автостанції, знімаючи по дорозі закинуту промзону, усохлі русла і інший пост-апокаліпсис.



І Чечельник, і Вербка сильно витягнуті із заходу на схід уздовж однієї дороги, яка, в свою чергу, тягнеться паралельно річці Савранка. Думається, саме русло річки було вирішальним фактором у заселенні цих місць, бо таких витягнутих сіл понад нею ще ціла купа. Є серед них і цікаві, які можна також відвідати, якщо ще раз виникне бажання провести сумарно за день 8 годин у автобусі.


Руїни цукрового заводу – неодмінний атрибут ледь не кожного подільського містечка.


В’їзд у Вербку.


Якщо ви раптом цікавитесь дерев’яними церквами, побувати в цьому селі повинні обов’язково, бо тут їх аж дві.


У центрі - церква Святого Миколая, освячена в 1895 році.


Щоб дістатись другого храму, треба перейти через Савранку. До дороги примикає великий ставок.


Наче звичайна собі водойма, яких повно в Україні, а все одно красиво.


Ворота як витвір мистецтва.


Поселення на цьому березі історично називалось Слободо-Вербка. Церква Пречистої Богородиці Діви Марії освячена в 1875 році.


І так, вона неймовірно схожа на першу. Хоч би в різні кольори пофарбували… І її неймовірно складно нормально сфоткати із-за парканів і дерев навколо.




Вертаюсь у Чечельник. За автостанцією є руїни синагоги.


Якихось 100 років назад майже третину населення містечка складали євреї, вони мали власне училище і 6 молитовних шкіл.


Інтер’єр.


Грандіозний костел Святого Йосипа збудований у 1786 році. У 1920-х роках його відібрали у громади, в 1990 році повернули.


Весь цей час він використовувався не за призначенням, що явно не пішло споруді на користь.


Велична і пишна будівля дико контрастує зі скромною, фактично сільською архітектурою Чечельника.


Лаконічні елементи декору.




На виїзді з селища у сторону Вінниці обабіч дороги лежать кладовища. На католицькому, по ліву руку (якщо стояти задом до Чечельника), є каплиця-усипальниця родини Собанських.

Ще зовсім недавно була занедбаною, але у 2009 році нащадок знатного колись роду, граф Міхал Собанський, узявся за її реконструкцію. Як бачимо, його наміри не розійшлися з ділом.


Після заборони служінь у костелі, вірянам дозволили проводити їх тут. Усипальницю переробили під церкву, що місцями їй зашкодило. Зате це була єдина католицька божниця у радіусі 100 км! Важко навіть уявити, яку велику роль відіграла ця лаконічна споруда у житті місцевих католиків.


Ззаду із силікатної цегли був прибудований вівтар. При реставрації його розібрали і зробили надбудову із того ж матеріалу, що й каплиця. Якщо я правильно зрозумів, всередині – спуск у склеп, де спочивають чи то 9, чи то 12 представників роду Собанських.


Навколо багато старих поховань.


Щось закинуте за кладовищем.


Лише у центрі можна надибати якусь пару більш-менш пристойних світських будівель.


Але вцілому – самі пустки і руїни, ледь не через одну. Мені траплялись навіть покинуті багатоквартирні будинки! (гуртожитки?) Чечельник – найбільш депресивний райцентр Вінничини із тих, що я бачив. Та ж Вербка виглядає куди симпатичніше.


Сквер із військовим меморіалом.


За сквером – Михайлівський собор.


На тлі містечка він також величезний, неначе вирішив позмагатись з костелом за контраст із навколишньою розрухою.




Тут, мабуть, колись був парк.


Зі східної сторони Чечельник закінчується ставками на Савранці. Вдалині – спиртозавод.




Вид на собор.


І якусь неідентифіковану церкву.


На південь уходить дорога на теоретично цікаве село Анютине, засноване і заселене старообрядцями.


Та ж церква зблизька.


Типова забудова місцевого приватного сектору – з дерев’яними верандами.


Вертаюсь на автостанцію.


Під навісом ви можете побачити цілий мегаполіс ластівок. У мене залишалось вдосталь часу поспостерігати за ними, і скажу я вам, конвеєр годування потомства налагоджений у них чудово.


І хитрий горобець, який зрозумів, що тут можна чимось поживитись:)

Чигиринська АЕС

$
0
0
Originally posted by tourist_ua at Чигиринська АЕС
Якщо комусь дуже хочеться поринути в атмосферу Чорнобилю, а їхати в зону відчуження страшнувато, то цьому є чудова альтернатива – це недобудована Чигиринська АЕС. Атмосфера – точнісінько як в Чорнобилі: покинуті багатоповерхівки, магазини, нежитлові будівлі, тільки масштаб трохи менше. Цікаво, що з магазину досі не зрізали його назву на метал.


Всередині все очікувано: бруд, сміття, інколи зустрічаються різні написи, схожі на коди з квестів.


Взагалі, спочатку (в 1970 році) тут збиралися будувати ДРЕС, а поруч з ним звести сучасне містечко для енергетиків на 20 тисяч мешканців, яке отримало назву Орбіта. Це при тому, що в самому Чигирині, а це райцентр, населення трохи більше 9 тисяч. Але за часів великого будівництва в СРСР потреба в електроенергії постійно зростала і запланована потужність електростанції кілька разів змінювалась. В решті-решт в 1981 році будівництво заморозили.


Пройшло кілька років і на цьому році вирішили вже будувати АЕС і будівельні роботи відновилися. Але й тут будівництво тривало лише кілька років, своє слово сказав Чорнобиль, і в 1989 році будівництво заморозили остаточно.


Зараз з невеличкого містечка лишилося лише два п’ятиповерхових будиночка, в яких живе трохи більше сотні людей, але в будинки проведений газ, всі комунікації, працює невеличка крамниця, є навіть дитячий майданчик в нормальному стані. Чого не скажеш про закинуті гуртожитки, які стоять трохи далі від тих п’ятиповерхівок. Але навіть в такому стані в них є власник: кілька років тому їх придбало Черкасиобленерго, і тепер це приватна власність.


Хоча місцевість тут гарна: навколо ліси. Для якогось пансіонату непогане місце.


Всередині можна спокійно полазити, слідів життєдіяльності людей повно, шпалери в кімнатах поклеєні, двері пофарбовано, хоча чи довго тут жили люди я не знаю.


Ось так виглядає шахта ліфту.


Спокійно можна піднятися на дах будинку, сходи ще не повністю роздовбані.


Збоку сходи виглядають оригінально. Взагалі цікаве місце. Зовсім не шкода витраченого на нього часу, хоча дістатися сюди без власної машини не дуже зручно. Цікаво, що в інтернеті вистачає оголошень з продажу квартир в Орбіті, її навіть обласна рада розглядала як місце для забезпечення житлом переселенців зі сходу та Криму, але щось не пішло.


Варто подивитися, бо скоро може нічого і не лишиться, бо від самої будівлі АЕС наразі лишилася тільки труба та кілька невеличких будиночків, кількість яких постійно зменшується, їх поступово розбирають на будматеріали.



Можна ще почитати:
- Бахмутська штольня


Душевні Карпати

$
0
0
Оригінал взято у seencleyr_113в Душевні Карпати
За тиждень до похода Карпати добряче засипало снігом і ця обставина посіяла зміни в плануванні відпочинку. Як результат: намети залишились вдома, а маршрут остаточно додумувався в потязі.
По приїзду в Яремче на нас вже очікував заброньоване житло на 12-ть чоловік, тож поснідавши і перепакувавши рюкзаки ми на легкі відправились на полонину Явірник, тримаючись стежки. Чим стежка цікава, що вона досить довго петляє по асфальту, а потім проходить через двір розумника, котрий побудував будинок прямо по стежці якій вже багато років. Зразу ж за подвір'ям вона ховається в ліску, приховуючи те, що очікує на туриста далі.
Ми стояли перед входом в ліс і розмірковували чи одягати дощовики, бо сніг рясно стікав з гілок і це трішки бентежило. Але ввечері нас очікував хостел, а не намет, тому це нас не зупиняло. Пройшовши не так багато кроків ми опинились зовсім в іншій атмосфері. Якщо до цього сніг було тільки видно десь там, то тепер він був скрізь.
1.
2. Туман вдало доповнював молочну картину:
3. По дорозі ми періодично намагались знайти гриби, але результату майже не було.
4.
5.
6. Для мене це був знайомий маршрут, на якому я був в 2012 році і так як тоді фотографував значно менше, то пригадувалось кожне місце і ракурс де був зроблений той чи інший знімок.
7. Так як група йшла на легкі, то привалів майже не було і ми доволі швидко дійшли до кінцевої точки маршруту, де окупували колибу для обіду:
8. Якщо порівняти два походи з різницею в чотири роки (дати були майже однаковими: 13-14 жовтня 2012 року і 14-16 жовтня 2016 року), то наочно видно якими різними можуть бути Карпати. P.S.: і там і там на фото сніг.
9.
10. Навіть коли ти не ведеш групу, будь завжди напоготові, раптом тебе хтось сфотографує:
11. Перекусивши і відпочивши, група розвернулась на 180 градусів і попрямувала тією самою дорогою назад. За цей час вже добре розвиднілось і стало помітно як добряче сонце змінило пейзаж - білих шапок вже майже не було:
12. Так що зворотня дорога подарувала нам зовсім інші пейзажі, хоча різниця була всього в пару годин:
В хостелі де ми зупинились були такі ж самі туристи які поміняли свої плани чи які відпочивали, тож було доволі приємна атмосфера яка доповнювалась міграцією нашої гітари від одних покоїв до інших.

13. На другий день ми відправились до скель Довбуша, "по дорозі" зайшовши на якусь вершинку. Пейзажі були геть інакшими і сніг можна було відшукати лише в темних закапелках.
14. Нарешті ми пригадали, що взяли прапори і треба б з ними сфотографуватись.
15. Потім пригадали і про футболки:
16. На зворотньому шляху всі хто захотів міг збити оскому і позбирати карпатських грибів, але білий гриб знайшов не кожен:
17.

Насправді поїздка вийшла трохи сумбурною, були учасники які прихворіли, були плани які сильно помінялись, було доволі велике кагало учасників. Але погода подарувала чудові спогади.

Парк "Киев в миниатюре"

$
0
0
Оригинал взят у eldafirimв Парк "Киев в миниатюре"
Для тех, кому лень или не хватает времени осмотреть все архитектурные достопримечательности Киева, есть отличный способ познакомится со столицей Украины за короткое время и в одном месте. Достаточно приехать на Венецианский остров (станция метро "Гидропарк"), где на территории 1,8 га сосредоточены основные памятники архитектуры и градостроительства Киева. Это место называется Парк "Киев в миниатюре". Здесь созданы макеты самых значительных объектов города в размере 1:33. Вход на территорию платный, и за незначительную цену можно увидеть всё самое интересное, что есть в городе и узнать о каждом из объектов, благо у миниатюр имеются информационные таблички. Ещё один плюс - любуясь красотами столицы, не нужно задирать голову, ибо на макеты смотришь сверху вниз, свысока.
Все фото датированы сентябрём 2011 года.
1. Вход в парк выглядит так.

2. Майдан Незалежности.

3. Главный железнодорожный вокзал.

4. Министерство иностранных дел.

5. Дом с химерами

6. Киево-Печерская лавра.

7. Михайловский Золотоверхий монастырь.

8. Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко с памятником Тарасу Шевченко.

9. Мариинский дворец.

10. Крещатик.

Разумеется, в парке есть ещё много-много других миниатюр.

Гид по хостелам Киева

$
0
0
Где переночевать или пожить несколько дней, как при этом не выйти за рамки своего бюджета и в тоже время получить максимум комфорта и иметь возможность быстро добраться до большинства туристических обьектов и достопримечательностей города? Это вопрос или скорее вопросы, которые задают себе многие путешественники и не совсем путешественники собираясь посетить то или иное место. И для многих из них однозначным ответом на этот вопрос является: "Конечно же в хостеле!".
Столица является одним из самых популярных туристических мест в нашей стране. Для тех, кто планирует посетить Киев будет интересен обзор столичных хостелов.

1. Hostel Veselka - Key2Gates

Адрес— ул. Владимирская 42, 4 эт.
Цена (тут и дальше — за сутки)— от 140 грн



2. Borscht Hostel Kiev

Адрес— ул. Большая Васильковская 43/16, 32
Цена— от 130 грн




3. DREAM House Hostel Kyiv

Адрес— Андреевский спуск 2д
Цена— от 230 грн




4. Good Dreams Hostel

Адрес— ул. Малоподвальная 4
Цена— от 150 грн




5. Dja Hostel

Адрес— ул. Артема 14, подъезд №1
Цена— от 125 грн




6. Light Life Hostel

Адрес — ул. Киквидзе ½, 3 эт., кв. 62
Цена— от 165 грн




7. Hostel Factory

Адрес— ул. Артема 24б, 13
Цена— от 140 грн




8. Mini Hotel Ocean

Адрес— ул. Кировоградская 3
Цена— от 200 грн




9. Gar'is Hostel Kyiv

Адрес— ул. Первомайского 11
Цена— от 150 грн




10. Magic Bus Hostel

Адрес— ул. Саксаганского 31
Цена— от 150 грн





Источник










НЕТУРИСТИЧЕСКИЙ ЛЬВОВ! 🏰 Зимний Поход В Карпаты #1

$
0
0
Этой зимой мы с Максимом решили провести новогодние праздники в карпатских горах. Мы собрали нужное снаряжение и отправились в зимний горный поход. В этом видео о том, как мы едем во Львов, а также прогулка по нетуристическим местам Львова, в которые туристы попадают очень редко!

https://www.youtube.com/watch?v=xNMqsZJ_NEg&index=1&list=PLBCYnJSpFI0XReSZn7Va7SQzkw0iLFUCF



Сміла

$
0
0
Оригинал взят у v1snykв Сміла
Насправді у Смілі побували мільйони українців, хоча, найпевніше, і не підозрюють про це. Мало які поїзди не проходять через тутешню станцію. А що станція називається іменем Шевченка, то, думають вони, і поселення при ній буде Шевченкове чи якось так. Ще й знаходиться вокзал аж на окраїні міста.

Ті, хто все ж дістався трохи далі вокзалу, переважно виносять враження, що це – депресивне місто, де немає на що дивитись. Спробую трохи розвінчати ці міфи; тим більше насправді-то Сміла хороша.

Але почну таки з вокзалу.


В другій половині 19 ст. в Російській Імперії планувалась до будівництва залізнична гілка із Фастова до Знам’янки. У початкових планах вона мала проходити не через Смілу, але тут втрутився тодішній міністр шляхів сполучення Володимир Олексійович Бобринський.

Граф Бобринський володів на той момент Смілою і цукровими заводами побіля неї, але це лише збіг обставин:) Таким чином коло містечка з’явилась станція, яка з часом стала одним з найбільших транспортних вузлів України, а саме місто виросло до третього за величиною у Черкаської області.

У 1930-ті року станцію, названу прізвищем її засновника, «за проханнями трудящих» перейменували на честь Шевченка. Пам’ятник Тарасу Григоровичу стоїть на площі перед вокзалом із боку міста, а його лисина є явно найулюбленішим містом для тусні місцевих голубів.


Бобринські, які відіграли ключову роль в історії міста, в радянські часи були забуті. Розквіт Сміли почався ще за Олексія Олексійовича, батька Володимира, який відкрив тут перший в Україні цукровий завод, на основі якого скоро виріс цілий промисловий комплекс.

Із приходом Незалежності на вокзалі з’явився барельєф на честь його засновника. Також унаслідок декомунізації місто обзавелось вулицею Родини Бобринських та бульваром Бобринського.


Елементи декору Південного вокзалу.


Станція велика і сучасна, але некомфортна. І річ не стільки у віддаленості від центру міста, скільки у специфічному контингенті людей, який традиційно присутній у таких місцях.


Паровоз, поставлений на вічну стоянку на честь 100-ліття станції.


Композиція недалеко від вокзалу. Той незручний момент, коли навіть у статуї є дівчина, а у мене нема.


Ще трохи далі є симпатична церква.


Для огляду наступної цікавинки довелось навіть покинути межі міста, і відправитись у суміжне село Мала Смілянка. Там можна помилуватись на живописне озерце у старому кар’єрі.


Із декількох варіантів як сюди дістатись, я вибрав міський автобус + 2 км пішки. Міський транспорт у Смілі узагалі мені здався дуже зручним і продуманим, як для райцентру.


Два неба.


Від крайніх хат села озеро відділяється річечкою Гнилий Ташлик.


А це уже Тясмин у межах міста. Кінець серпня, вода геть позеленіла.


Непривабливість Сміли для широкого загалу, найпевніше, зумовлена великими промзонами, які тут скрізь. Важко уявити, щоб при їх плануванні хтось піклувався тим, аби комусь було зручно у майбутньому оглядати місто. Навіть маєток Бобринських, який не дожив до наших днів, стояв просто поруч із рафінадним заводом.


Щоб дістатись, наприклад, цього озерця з острівком, треба знайти непримітний провулочок між черговою промкою і стадіоном. Колись тут був парк при маєтку.




Модернова будівля технікуму.


Ми уже майже в центрі, отже, старовинних будинків навколо стає більше.


Історичне обличчя старого міста формувалось у роки промислового і залізничного буму більш ніж 100 років тому. Будівля чоловічої гімназії з указаними на фасаді роками будівництва.


Поруч – ліцей (раніше – жіноча гімназія) 1909 року, який я одразу ж охрестив для себе найгарнішим будинком Сміли.






Центральна площа.


Міста-побратими.


Статуя дівчини, що дала назву місту. За легендами, яких є ціла купа варіацій, вона провела в тил ворога / очолила атаку / оборону проти татар / монголо-татар / поляків / гайдамаків. У більшості легенд дівчина загинула від стріли, а її ім’я лишилось невідомим.

У руках скульптура тримає зламану стрілу, що символізує перемогу добра над злом.


Вона ж зображена на гербі міста, котрий може впасти вам у погляд на міськраді, вокзалі і деяких інших будівлях.


Колишня контора Петербурзького ощадного банку, іще один чудовий старовинний будинок. Зараз його приміщення займає краєзнавчий музей.


Пожежна каланча.


Далі я вирушив до «польського» кладовища на колишній замковій горі.

Подейкують, свого часу його скульптурні композиції не поступались Личакову, але вандали, мародери і невблаганний час усе понищили. Кладовище абсолютно здичавіло і заросло зеленню, звідусіль його оточили заплутані вулиці приватного сектору. Якби не попереднє кропітке вивчення Вікімапії і панорам Гугла, фіг би я його знайшов.


Пам’ятник визволителям міста – схоже, єдине, за чим тут хоч трохи доглядають.


Кладовище насправді інтернаціональне, а польським названо, бо тут знаходився замок Любомирських. Знищений гайдамаками Залізняка, він більше не відбудовувався. Від замкової гори у різних напрямках відходили підземні ходи, і це ще одна маловідома та страшенно цікава сторінка історії і сучасності Сміли.

На замковому пагорбі поховані вихідці із Скандинавії, Голландії, Німеччини, декілька відомих свого часу особистостей… Я ж обмежився знімками пари цікавих пам’ятників по дорозі до меморіалу. Інші стежки тут заросли, а дертись напролом через могили не хотілось.


Нижче замкової гори розташований великий парк, розділений на верхній і нижній. У Нижньому уваги заслуговує система водойм, утворених на рукаві Тясмина. Місце трішки дикувате, але все одно затишне.






У Верхньому парку обов’язково варто оглянути величний Успенський костел 1818-27 років будівництва.


Його доля у минулому столітті типова для українських костелів – тут було зерносховище, будинок культури, бібліотека… У 2000 році повернутий вірянам, відтоді триває затяжна реконструкція, свої корективи у яку внесла пожежа 2002 року.


Зараз він обнесений суцільним парканом, тому фотографував як доведеться.




Через дорогу від парку починається велике водосховище на Тясмині.


Покровський собор 1859 року на тій стороні.


Великий штучний став у центрі міста із церквою на березі. Жителі і гості Тернополя, і не кажіть, що ви не відчули зараз дежавю.


Навіть район по інший бік річки називається так само – Загребелля. На Загребеллі уваги заслуговує хіба що великий єврейський цвинтар.


Собор зблизька і зсередини. Місцеві жебраки неймовірно нахабні.




Дзвіниця.


А закінчу я тим же, з чого починав – залізничною станцією, тільки уже вечірньою.


Хол Південного вокзалу.


Уважні читачі помітять вуличного музиканта під паровозом.


Якщо є Південний вокзал, десь має бути і Північний, спитаєте ви? А от до мене ця думка прийшла занадто пізно, аж коли туди подали мій поїзд. Тоді я і узнав, що він є, та ще й не так вже близького до Південного. Його будівля також красива, але я, на радості що встиг, одразу заскочив до свого вагону. Тому – уже якось іншим разом.


ЗИМНИЙ ПОХОД В КАРПАТЫ 🗻 Первые Километры (Львов - Мысловка) #2

Алупка. Верхний парк (часть 1-я)

$
0
0
Оригинал взят у swordfish_77в Алупка. Верхний парк
Наконец-то добрался до своих крымских фотоархивов. Материала много, еще больше – в фотоальбомах, которые я наснимал до того, как обзавелся цифровой камерой.

С Алупкой у меня связано много приятных воспоминаний – это был мой первый крымский вояж в далеком 2001-м. Так как я был сильно ограничен во времени, а запланировано было много чего, включая Севастополь, в Алупке я ограничился только экскурсией в Воронцовский дворец. На прилегающий парк времени уже не хватило.

Поэтому, выбравшись семь лет назад на майские в Крым, я решил посвятить день дворцовому парку.

Автостанция Ялты и прекрасный горный пейзаж.





На флагштоках еще украинские флаги.



На основную экскурсию во дворец я не пошел, о чем теперь жалею (после событий трехлетней давности испытывать на себе особенности пересечения «непризнанной» границы желания нет). В тот раз ограничился небольшой фотосессией владений графа Воронцова.









С разных сторон дворец выглядит как строение совершенно разных стилей, но вы не найдете ракурс, в котором его элементы смешивались бы в несочетаемое стилистическое нагромождение.







Про этот мостик экскурсовод рассказывал много интересного, уже не помню подробностей.



Из внутренних помещений в этот раз побывал только в Шуваловском корпусе (вход с южной стороны), в который продавали отдельные билеты.





Изящная вазочка с лебедем. Живые лебеди будут дальше.



Алупкинский парк разделен на Верхний и Нижний, и в каждом свои достопримечательности. Для того, чтобы не устраивать марафон, а в полной мере насладиться видами, ограничился только Верхним парком. Автор всей этой прелести - Карл Кебах. Скажем ему спасибо, и в путь!

Как обычно на майские праздники, ЮБК был забит людьми.



Цвела сирень.



Некоторые участки создают впечатление дикости и заброшенности. Это отличительная черта парков в английском стиле – минимальное вмешательство в природу либо ее имитация. Французы же делают с точностью до наоборот.







Диабазовые скалы. Этот минерал и послужил строительным материалом для дворца.



Пробираясь среди зарослей, сам не замечаю, как выхожу к берегу.







На море легкая рябь.





Панорама Алупки. В свой первый приезд сюда так и не нашел приличного пляжа и искупался возле пристани, чего делать, вообще-то, нельзя.





Прогулочный теплоход отходит от пристани и направляется в Ялту. Начинаю проводить эксперименты со своей камерой.





Оставив в покое теплоход, переключаюсь на водопады (о них чуть позже). На разной выдержке вода то течет,...



…то застывает.



На горизонте видны корпуса мисхорских санаторев.





Оставляем берег и поднимаемся обратно в парк.



В парке нас окружает множество разнообразных пород деревьев, разобраться в которых можно только с помощью экскурсовода или биолога.





Чилийская араукария, огороженная решеткой от любителей забрать веточку домой.



Даже мертвое дерево бывает прекрасным (и не только в мебельном магазине).



Продолжение следует

Мошни і Білозір’я

$
0
0
Оригинал взят у v1snykв Мошни і Білозір’я
Село Мошни знаходиться недалеко від Черкас, по дорозі на Канів. Словом, дістатись сюди нескладно. І першим, що ви побачите, зійшовши на зупинці, буде церква, яка зламає всі ваші уявлення про архітектуру православних храмів.


Спасо-Преображенський храм у неготичному стилі зведений у 1830-39 роках за проектом відомого архітектора Джорджо Торічеллі на замовлення графа Михайла Воронцова, який володів на той момент селом.




Краса-то яка…


Вишукані елементи даху церкви навіюють асоціації зі східними стилями. Є певна схожість із дахом палацу того ж Воронцова в Алупці. Палац у Мошнах теж був і складав єдиний архітектурний комплекс із церквою, але ми ніколи його не побачимо завдяки вандалам-більшовикам.




Центральна площа.


Арт на ринку.


Для католиків у 1857 році в селі було зведено костел. У радянські часи його пристосували під потреби місцевого агропідприємства. Він так і залишився промисловою спорудою до наших днів.


Здається, людям на території не сподобалось, що я його фоткаю, але я забув у них спитатись.


Як на мене, Мошни цілком би заслуговували статусу смт. Тут мешкає майже 5 тис. людей, є ринок, лікарня, агропідприємство, заклади харчування, адекватний сайт. Навіть фонтанчик є.


Колишній сільський клуб.


Будинок культури.


Так я дійшов до лікарні, що на краю села із канівської сторони. Тут звертає на себе увагу корпус із рентген-кабінетом, який при наближеному огляді виявився дерев’яним.






Але справжньою перлиною подвір’я є дерев’яна споруда авторства архітектора Городецького.




Дерев’яний корпус лікарні (у деяких джерелах – будиночок лікаря) зведений в проміжку 1890-1894 років. Зараз тут, по ідеї, мешкають люди, але вцілому споруда виглядає занедбаною.






Будиночок має зеленоокого сторожа, який своїм скептичним шармом зачарував, напевно, не одного туриста.




На півдорозі між Черкасами і Смілоюлежить село Білозір’я, яке входить в десятку найбільших в Україні (8,5 тис. чоловік). На щастя, обходити всю його гігантську площу не потрібно, бо головна пам’ятка стоїть над дорогою коло однієї із зупинок.


Дерев’яна Преображенська церква типової для Черкащини архітектури зведена в 1710, добудована в 1867 році.




Viewing all 1818 articles
Browse latest View live