Земля тіней, ч. 2

Другу замітку про подорож у Чорнобильську зону я хотів би повністю присвятити мертвому місту Прип’ять.

Воно було засноване у 1970 році як місто атомників за 2 км від АЕС, а також мало виконувати роль великого транспортного вузла. На момент аварії населення складало майже 50 тис. чоловік.

Прип’ять проіснувала усього 16 років. Я спочатку не одразу зрозумів, що не так із цим вказівником. Потім звернув увагу на вінки і квіти – як на могилі.


Дорогу перетинає одна зі смуг «рудого» лісу, що став таким у місцях особливо сильного радіаційного забруднення.


Місто, оточене колючим дротом, зустріло нас черговим КПП. За КПП починається проспект Леніна, який ще має цілком пізнавані обриси.


Загалом же тутешні вулиці, колись розлогі й широкі, виглядають якось так.


Прип’ять і близько несхожа ні на що інше, бачене мною раніше. Навіть на Чорнобиль, у якому якось умудряється жити і працювати певна кількість людей. Я навіть не знаю, як передати враження, від абсолютно мертвого міста, де не живе ніхто узагалі.


Здавалось би велика екскурсійна група із 70 чоловік легко розчинялась і губилась на густо порослих вуличках та пустках, що вражають своєю монументальною порожнечею.

Відвідуючи нові міста, подумки я уявляю їх собі як живих істот. Так от тут це відчуття було особливо гострим. Неначе місто могло поглинати голоси, кроки і цілих людей. Навіть вітру не було на його застиглих тихих вулицях.


На Землі є чимало покинутих міст, але, я впевнений, кожне по-своєму унікальне. Прип’ять унікальна тим, що її мешканці змушені були виїхати негайно (їм тоді казали, що на 3 дні), залишивши свої домівки, речі та домашніх тварин. І там, серед порожніх будинків, іноді наче й справді виникало відчуття цієї енергетики скалічених життів, мрій і уламків чужих, давно відмерлих сподівань.


Це дійсно вражаюче місце – у найбільш темних тонах цього слова.


Деінде можна зустріти уламки роботів, з допомогою яких намагались прибирати сміття з даху енергоблоку перед зведенням укриття; але машини ламались від шаленого рівня радіації. Тоді у хід пішов перевірений розхідний матеріал – солдати. Не знаю як солдати, а ці штуки і досі дико фонять.




У деякі будівлі можна заходити.

Міліцейський відділок.




Плавальний басейн «Лазурний». Кажуть, він досі вже обвалився, із-за чого туристів перестали пускати у всі приміщення взагалі.




Приміщення з чашею.






Ці очі дивитимуться на вас звідусіль.




Школа (№3, якщо не помиляюсь).






Є навіть книга відгуків.


Вражаючі коридори.




Злі язики подейкують, що наглядачі зони самі регулярно підкидують артефакти у «туристичні місця», бо ті швидко руйнуються від часу. В одному із класів я побачив якраз таки підозріло нові листки.


Внутрішній двір.




Актова зала.




Можна піднятись навіть на дах (хоча не факт, але ми забрели). Це чи не єдине місце, звідки можливо поглянути з висоти на Прип’ять легально.








Бідна котя, яку ніхто не погладить.


Ідемо до центру повз стадіон.






Освітлювальна вежа упала і перегородила дорогу.


Міський парк.


На цьому колесі так ніхто і не покатався. Його мали відкрити 1 травня 1986 року.


Карусель.


І машинки.


І тут ці очі…


Окремо слід сказати про стріт-арт Прип’яті, залишений тут художниками-нелегалами. Моторошні картини-привиди вдало доповнюють його образ.








Тут була дуже розвинена, як на той час, інфраструктура. Із Києва сюди їздили за дефіцитними продуктами. Прип’ять задумувалась як еталон радянського міста. Власне, так і вийшло. Мертве місто стало символічним обеліском над гігантським зловонним трупом совка.

Ресторан.


Після аварії існували плани «відмити» Прип’ять і заселити заново, але скоро їх відкинули як неймовірні.

Будинок культури манить у непроглядну чорноту.




Центральний готель – найвища споруда у місті. Напевно, кожен із екскурсантів хотів би роззирнутись навколо із його даху, але, на жаль…




З роками усе менше будівель стає придатними для відвідування. Так, аварійним є готель «Полісся», житлові будинки. Велику шкоду чинять мародери. Не так давно обвалилась школа №1.

Думається, через кілька років і інші споруди почнуть падати. І це логічно. Живих людей у Прип’яті давно немає, а тіням, які оселились тут навіки, стелі і стіни не потрібні.