Вижниця

Вижниця, районний центр Чернівецької області, зі своїми 4 з копійками тисячами населення, є одним з найменших міст України. Що не заважає їй бути дуже затишною, красивою і атмосферною місциною. Окрім духу старовинного поселення, Вижниця може похвалитись чудовою природою, оскільки одразу за її межами починаються гори.

Тому з автостанції, в першу чергу, я пішов подивитись на канонічний вид Карпат на тлі Черемоша.




Річка Виженка, яка впадає в Черемош у межах міста, розділяє його на дві нерівні частини. Західна частина, колишнє село Рівня, відоме, перш за все, як батьківщина Назарія Яремчука. Окрім музею відомого співака, уваги на цій стороні заслуговує церква Святого Дмитра 1883 року.


Вона знаходиться на узвишші поруч зі старим кладовищем.


Десь тут же загубилась стежка, якою молодий Назарій полюбляв ходити в гори.

Квіти на пагорбі.


Вертаюсь на східну сторону.


Церква Святого Миколая у нетиповому для православних бароковому стилі. Освячена у 1924 році поруч зі старою дерев’яною церквою. Що цікаво, останню не знищили, а перенесли у сусіднє село Багна. Куполи не оригінальні, а відновлені після пожежі 1961 року.


Навпроти цієї церкви теж є кладовище.


Трошки далі – готичний костел кінця 19 століття.


Вулиця виходить на пригорок, де вас зустріне ось такий легінь.


З пригорку відкривається вид на центр міста, зокрема видно синій дах ратуші.


Рухаємось далі. Церква Святої Трійці.


Центральний парк – доглянутий, охайний і затишний.


Безумовно, головною фішкою його є оригінальні ліхтарі.




Вижницький коледж декоративно-прикладного мистецтва веде свою історію з 1905 року.




Будівля лікарні, підозрюю, теж має близько сотні років.


Дуже хитре коте, яке підпільним шляхом виманило у мене ледь не половину обіду в місцевій кафешці:)


Вокзальчик – пам’ятка австро-угорського періоду.


Колишній румунський національний дім по вулиці Українській.


На одному з провулків – дещо, схоже на музей дерев’яних скульптур.


Всі двері навстіж, але ніде нікого нема – словом, дуже дивне місце.


Ангел. Не хотів би наткнутись на таке у темряві.


Рухаюсь у напрямку центру. Українська – напевно найбільш атмосферна і найгарніша в архітектурному плані вулиця Вижниці.




Центр.




Уполюємо веселку?


Вижниця – містечко зі значним єврейським слідом у історії (а були такі в Україні, де євреї не залишили свого сліду? я з ходу і не пригадаю). Свого часу тут знаходилось близько десятка синагог. Будинок культури у центрі – якраз одна з них, що поки ще добре вгадується в її зовнішньому вигляді.




Поруч – колишня єврейська баня.


Розписи на кінотеатрі по той бік площі. І так, він теж був синагогою.


Працівник кінотеатру сказав мені, що створювати настінні картини місцевим умільцям допомагав художник із Вінниці. Світ тісний.


Фонтан теж розмальований.


І навіть стоппери для машин на тротуарах.


Іще трохи центру, власне, площі Ринок.




Продовгувату площу вінчає нетипової форми і кольору ратуша. На передньому плані – пам’ятник Лук’яну Кобилиці – гуцульському громадському діячу і борцю за права українських селян.


Тут все дуже симпатично, тільки на газони відверто забили, і вони поросли чагарями.


Окрім Української, обов’язково заслуговує уваги вулиця Шухевича.






Приміщення школи-інтернату 1910 року. Схоже, на ремонті.


Поліція, а колись тут був бордель (хе-хе) і ресторан.


Центр міста, розпал дня, бідним тваринам ніде сховатись від шаленого потоку людей і машин:) А мені вже пора на автостанцію.