Перша поїздка в Карпати

Темна, волога і хвороблива зима – слушний час для приємних згадок про літо. Особливо, коли так сталось, що у мене була цілком повноцінна відпустка. Особливо у Закарпатті. Так хоч на якийсь час можна забути про холодне мокре місиво на вулиці і традиційний скоп зимових проблем, яким кінця-краю не видно, і згадати про один з найпрекрасніших регіонів України – з неповторною буйною природою, неймовірними Карпатами, маленькими і по-європейськи затишними містечками. Хай це все було вже давно, але спогади про нього ще довго зігріватимуть моє життя.

І почати хотілося б, звісно, з Карпат. Саме тут, в горах, живуть найяскравіші представники цього краю – зі своїм незвичним укладом життя, мовою і звичаями. Милуватись їхніми чудними, розкиданими серед гір селами, можна ще із самого світання із вікна поїзду. А вже потім - познайомитись і поближче.


Воловець – оточений горами невеличкий райцентр. Майже весь Воловецький район – це ліси і гори. Гірські райони Закарпаття наймальовничіші, але найменш населені та найбідніші.


А це вже Міжгірський район і село Пилипець. Це – відомий гірськолижний курорт, на кожну з навколишніх гір іде по кілька підйомників.


У червні снігу немає, але охочих просто піднятись на гору все одно багато. Канатна дорога повзе досить повільно, і це дозволяє вдосталь намилуватись краєвидами з усіх чотирьох сторін.




Навколо так зелено, що очі відмовляються вірити. Хочеться простягнути руку і зачерпнути ложкою.




Кабінки через одну обладнані для перевезення велосипедів. Велосипедисти-екстремали по колу підіймаються канаткою на гору, після чого на шаленій швидкості злітають назад.




Що видно з самої гори.




Внизу змійкою розтягнувся Пилипець.




І дорога назад.


Так як вся ця краса в принципі коментарів не потребує, трохи відволічусь на історико-політичну тематику. Постараюсь коротко і щоб більше не вертатись до цієї теми.


При вивченні історії України Закарпаттю майже не приділяється уваги, а дарма, бо місцева історія багата, насичена і незвична для нас. Державність тут з’явилась ще у IX ст. у вигляді князівства білих хорватів, а далі воно входило до Угорського королівства, Галицько-Волинського князівства, Трансільванського князівства, Османської імперії, Австро-Угорщини, Угорської Радянської республіки, Чехословаччини, Карпатської України (Підкарпатська Русь), знову Угорщини, СРСР, і нарешті України!


У зв’язку з таким бурхливим минулим на Закарпатті осіло до біса різних народів – угорців, румунів, циган, словаків, німців і багатьох інших. Здебільшого вони проживають компактно і зберігають мову і традиції своїх народів. Так, екскурсовод-аматор, який возив нас у той день, родом зі словацькомовного села, то і в своєму переказі історії краю найбільше хвалив чехословацький період.

Природно, що всі ці народності тягнуться до своїх історичних батьківщин. І у випадку чого, наприклад, угорській діаспорі буде байдуже, у якому вигляді увійти в ЄС – у складі усієї України, окремо взятої області чи навіть Берегівського району. Тим більше певні сили всяко будуть цьому сприяти. Тим більше наша дебільна влада давно і міцно забила на усе Закарпаття, не кажучи вже про якісь там нацменшини.


А ще тут живуть русини, які не то етнографічна група українців, не то окремий народ. За переписом населення 2001 року лише 0,8% населення області ідентифікували себе таким чином, хоча ідеологи цього руху наполягають, що всі закарпатські українці і лемки є русинами. Словом, і тут зрозуміло, звідки ноги ростуть.

А ще на Закарпатті не було бандерівців. Але з приходом радянської влади, з її традиційними масовими розстрілами і депортаціями, було організовано спротив, який піднявся в гори і об’єднався з залишками УПА. Партизанська боротьба проти червоних в окремих важкодоступних гірських районах тривала до 1955 року.

А ще… Хоча, в принципі, і досить.


Наступна зупинка – водоспад Шипіт, до якого від Пилипця рукою подати.




Дорога до нього пролягає понад бурхливою і живописною гірською річечкою.




Уже майже…


І, власне, водоспад. Шепоче він доволі голосно.




Далі прямуємо до Синевира (того що озеро), хоч це і складно – ледь не через кожні 100 метрів можна зупинятись і милуватись краєвидами.

Це десь між Міжгір’ям і Синевиром (тим що село, і від якого до однойменного озера ще пиляти й пиляти).


Місцеві коники явно готові до катання туристів.






Навколо знову гори…


В таких хатках, на віддалі від будь-якої цивілізації живуть люди. Не знаю навіть, співчувати їм чи заздрити.


А от село Синевирська Поляна уже дуже близько до озера, відповідно, вона тісно обросла усякими мотелями, колибами і іншими генделиками.


Дороги тут страшенно убиті, особливо як для Національного природного парку – іще один камінь в город вилупків на усіх рівнях влади.


І місцеві коні також незвичайні.


Копичка прикрита від дощів, які тут дуже рясні й часті.


Нарешті озеро.


Синевир – найбільше озеро українських Карпат. Утворилось внаслідок зсуву, спричиненого землетрусом. Струмки, які протікали тут, заповнили новоутворений котлован.


Щодо назви, існує доволі банальна легенда, що озеро наплакала графська донька Синь, після того як коханого Вира підступно убили за наказом її батька. Скульптори І. Бродин та М. Санич створили на цю тему скульптуру «Синь і Вир», яку видно на задньому плані.


В тому ж районі на озері є острівець, схожий на зіницю ока. Від цього і інша назва озера – Морське Око.


Глибина Синевиру доходить до 24 метрів, вода тут завжди холодна. Втім, купатись чи відпочивати якимось іншим чином на його берегах заборонено. Інших способів зберегти його красу поки що немає.




З іншої сторони.


Один із струмків, що живить озеро. Тим не менш, воно швидко і відчутно міліє.


А ще недалеко звідти є санаторій, але незвичний – ведмежий. Тут проходять реабілітацію ведмеді хворі, поранені, постраждалі від браконьєрів і диваків, які намагаються утримувати цих звірів у своїх господарствах.

Але часу на нього вже не залишилось. Можливо, іншого разу – все-таки Карпати манять повернутись у цей чарівний край, як ніщо інше.