Село полковника Іскри

Іван Іскра, як би сказали зараз, був промосковським політиком, і разом із Василем Кочубеєм вчинив донос на гетьмана Мазепу Петру І. Цар не повірив і видав обох Мазепі, а той уже відірвався з ними на повну. По смерті Іванового сина рід Іскр обірвався, але назва села лишилась. Правда, я не знайшов в Інтернеті жодного зв’язку між селом і полковником, тож повіримо на слово місцевим жителям.

Сучасна Іскрівка знаходиться в Петрівському районі Кіровоградської області в місці впадіння річки Жовтої в Інгулець.


Основною пам’яткою села є Хресто-Воздвиженська церква 1905 (1910?) року побудови.



Другою (після полковника) тутешньою відомою постаттю сміливо можна вважати отця Миколая Іскрівського (бл. 1885-1919). Справжнє прізвище його невідоме, бо дружина та син неодноразово змінювали його, аби уникнути гоніння з боку влади.

Постать отця ще за його життя обросла легендами, його знали багато де на теренах імперії. За переказами, Миколай володів даром зцілення та передбачав майбутнє, зокрема Другу Світову війну та обставини власної смерті. З точки зору людей більш прагматичних – як мінімум, був чудовим знахарем і психологом.

Перед приходом більшовиків у село, він вислав у Кривий Ріг жінку з сином, але сам залишився. Більшовики катували і розстріляли священика; за тими ж переказами, обставини його розстрілу також супроводжувались дивними подіями, так що потім і ховати його боялись, тільки селяни якось там приклади листям і землею.

У 1920 році УНРівці урочисто перепоховали отця Миколая. А в 2001 його було канонізовано, а мощі дістали з землі, і зараз вони знаходяться у тій же церкві, за ширмою зліва.


Природа у Іскрівці дуже гарна. Чаплі, як звичайно, тримаються на дистанції.




Чорногузів за це літо я назбирав ледь не цілу колекцію.


Окрім церкви, в селі обов’язково варто відвідати цілюще джерело, назване іменем святого Миколая (не того, загальновідомого, а місцевого). Знову ж таки, з точки зору тих, хто не вірить у чудеса, тут просто корисна чиста вода, збагачена мінералами.

Колись до нього був вказівник.


Фото самого джерела не буде, бо його види були сильно спаскуджені некрасивими напівоголеними тілами, що масово омивались у купелях і товклись з баклажками у черзі за водою (то відбулось якраз на Трійцю). Куди цікавіша сама дорога до нього, через зелену зону берегом Інгульця.




Тут неочікувано усе дуже культурно.


Бідне дерево. Скільки дебілів на ньому відмітилось.


Річка піднялась дещо вище своєї норми.




Причиною цього був спуск води із Іскрівського водосховища – величезної водойми вище за течією. Саме водосховище є санітарною зоною, тому подивитись на нього можна хіба що із-за паркану.


Десь за горизонтом, на лівому березі лежить село Новофедорівка, із якого більш як 80 років тому мої предки перебрались у Кривий Ріг.


Водосховище закінчується греблею із шаленим штучним водоспадом.


Важко передати, як же там шумно.




Береги Інгульця нижче греблі.




Після спуску води надпотужна течія навіть повиривала дерева.




Так як основна частина подорожі була виконана швидко, ми з товаришем вирішили пошукати козацьку могилу, яка знаходиться за протилежним кінцем Іскрівки, на межі з Дніпропетровською областю. Знали б, скільки туди пертись…


Отже, ми вирушили головною вулицею на південь. Село сильно витягнуте уздовж Інгульця, який то з’являвся на горизонті, то зникав, нагадуючи про себе лише смужкою дерев в долині.






Нарешті ми дістались краю села. Вулиця закінчується містком у Дніпропетровську область. Так виглядає Інгулець на межі областей.




Але міст – то для слабаків! Нам же треба було обійти іскрівські дачі понад річкою (прохід через самі дачі для сторонніх закритий). Спочатку все було добре – берегом звивалась стежка, протилежна сторона радувала скелястими краєвидами.




Але потім стежка обірвалась, і далі ми продирались вже диким степом. Ледь не по пояс у траві, через ярочки і пагорби (о, то було щось), ми все ж знайшли могилу.

Отже, вашій увазі капітан Війська Запорізького Сава Самодрига, точніше, місце його вічного спочинку.


Панорама Інгульця з пагорба над могилою.


Іскрівські дачі. Дехто звів справжні замки.


Інгулець у напрямку Іскрівки.


І на дніпропетровську сторону – вдалині села Недайвода і Тернуватка.


Чудовий варіант для інтровертів.


Біля могили через річку є брід, але із-за спуску води він втратив свою актуальність. Тому ми продовжили веселу подорож під пекучим сонцем навпростець через степ, аж доки не вийшли до Тернуватки. Це чудне село з однієї неасфальтованої вулиці без амбулаторії, школи, транспорту та інших благ цивілізації (правда, там є аж цілий вагончик-магазин).

Сполучення з великою землею, тобто з сусідньою Недайводою, здійснюється тими ж таки бродами, переправами і хиткими місточками. Так як тутешні броди також були затоплені, нам довелось іти аж до найближчого містка, яким ми нарешті перебрались в Недайводу, де на нас чекали цивілізація, чай і автобус до Кривого Рогу.