За приблизно півсотні км від Львова в Миколаївському районі розташоване село Демня, згадки про яке сягають 1453 р. Землі навколо села багаті на поклади вапняку та пісковика, що залягають неглибоко від поверхні землі. Відтак камінь добували тут здавна і використовували у будівництві жител, господарських споруд, для виробництва пам’ятних хрестів та намогильних скульптур, які «прикрашають» місцевий цвинтар. Через це селище часом називають музеєм скульптур під відкритим небом.
Та перш, ніж завітати до Демні, огляньте по дорозі до села цікавий хрест, що мальовничо розташований в оточенні дерев.
Хрест чотириконечний, з масивними трипелюстковими закінченнями, витесаний з монолітної плити пісковика. На передній стороні хреста – пласка фігура розп’ятого Ісуса Христа. На тильній – невеликих розмірів контррельєфний голгофський хрест, на торцевих сторонах внизу неглибоко врубані чотириконечні хрести з розширеними закінченнями. Відразу відчувається, що хрест давній. Дослідники датують виготовлення цієї пам’ятки кінцем XVIII – початком XIX ст.
В центрі селища височіє споруда костелу Матері Божої Ченстоховської, зведеного в 1913 р.
Є ще в Демні, де здавен домінувало українське населення, звичайно, і церква. Споруджений храм св.Миколая для місцевих парафіян був у 1857 р.
Знаменною датою для мешканців Демні, як і для інших громадян Австрійської імперії, було скасування в 1848 р. панщини. Цій події мешканці приурочили спорудження пам’ятного хреста.
А тепер відвідаємо місцевий цвинтар.
Усі надгробні пам’ятники на ньому виконані місцевими майстрами. Місцеві самоуки робили їх, як правило, «на око», тобто без попередніх креслень чи гіпсових форм. І хоч нині демнівські скульптури можуть видатися багатьом до певної міри наївними і, можливо, навіть кострубатими, та їм, аж ніяк не відмовиш у щирості. Порівняйте ці скульптури із сучасними надмогильними витворами (зокрема матеріал, з якого виготовлені). Думаю, на питання «Які з них кращі?» відповідь буде очевидна…
На давніх могилах можна побачити різноманітні хрести. Більшість із них як давні, так і відносно сучасні, зображені з галуззям дуба, які символічно формують навколо Розп’яття коло. Цим вони віддалено нагадують кельтські хрести.
Крім гілок дуба, в оформленні пам’ятників також часто можна побачити й грона винограду й троянди.
Ліворуч на фото один із традиційних українських хрестів, який в народі часто помилково називають православним. Інша його назва – хрест св. Лазаря.
А це хрест, аналогічний тому, що прикрашає могили УССів.
Крім хрестів на могилах можна побачити ще фігури тих, на заступництво яких мертві християни уповають в потойбічному житті: Ісуса Христа, Пречистої Діви Марії, ангелів, а також найшановнішого в народі святого – Миколая (http://taras-palkov.livejournal.com/9774.html).
Вище на фото, мабуть, найдавніший пам’ятник на цвинтар, у вигляді Розп’яття з протистоячими. Епітафія на ньому вирізьблена церквнослов’янською мовою.
В 1912 р. на 1982 жителів Демні припадало майже 100 майстрів по обробці каменю. Найвідомішими майстрами рубежу XIX–XX ст. були Михайло Верещинський, Захар Дзиндра, Андрій Лавренців, його син Лавр, Максим Петриця, Григорій Янів. Ось пам’ятник представникам найвідомішої демнівської династії – Дзиндр. Про цю знану родину можна прочитати тут – https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B7%D0%B8%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%B0.
Оглянувши Демню, ми попрямували далі на південь – на Стрийшину, щоб побачити творіння ще одного майстра-самоука – дерев’яну церкву св. Юрія в с. Дуліби, споруджену в 1921 р. делятинським майстром Василем Турченяком. Хто зна, як би склалося, якби хтось із місцевих майстрів отримав свого часу академічну освіту, – можливо, мали б ми свого Мікеланджело чи Рафаеля, або ж, в крайньому випадку, Пінзеля :). А так маємо, в основному, своїх «Лівшів».
Село Дуліби, нині, фактично, утворює з районним центром Стриєм єдине ціле. Церква прицвинтарна. Хоч храм споруджений на території бойківського підгір’я, але за принципом будови споруда належить до типових гуцульських, хрещатих у плані, перекритих п’ятьма куполами церков зрубної конструкції. Як зовні, так і всередині, церква добре збережена. Шкода лише, що купола й піддашшя нині з бляхи (добре, що хоч без покриття булатом). А так, можна лише уявити як гармонійно вона б виглядала без металевої обгортки.
В. Турченяк був не тільки обдарованим будівничим-архітектором, а й талановитим різьбярем. Декоративною особливістю екстер’єру споруди є вирізьблені ним великі похрестя, що їх гуцули називають «многохресники». Це орнаментальні композиції, які утворюють хрест. Зауважу, що на кожній із сторін церкви многохресник оригінальний, тобто не подібний на інший.
Ще цікавіше всередині. З першого разу мені не вдалося туди потрапити. То ж довелося їхати в Дуліби двічі. Тим більше шкода, що готуючи цю розповідь не всі фото зсередини я віднайшов. Все ж сподіваюсь, що загальне враження про декоративне оздоблення храму вони складуть.
Для інтер’єру Турченяк вирізьбив павук (панікадило), кивот (дарохранительницю), горне сідалище (запрестольне крісло), бічні вівтарі (престоли), різьблені двері та карнизи церкви.
Ось як виглядає кивот церкви.
Дарохранительниця виконана звично, у формі церковці з центральним об’ємом у плані квадрату. Прикрашає її зверху та з боків велика кількість різних за об’ємом та різьбленим декором куполів. На маківках цих куполів немає двох однакових, як за формою, так і за декором хрестів. Аналогічно можна охарактеризувати і декор куполів та корпусу кивота. Різьблені мотиви та цікавий силует ефектно сприймаються при відповідному освітленні (коли дивитись на престол здалеку, з нави, при відчинених навстіж царських вратах).
Не менш витончена різьба прикрашає і панікадило.
