Невелика подорож вінницькими околицями

Для різноманітності захотілось раз не пертись кудись ніч поїздом, а потинятись трошки вінницькими пригородами. А оскільки транспортне сполучення між ними знаходиться приблизно у такій же дупі, як і вся країна вцілому, скористався узятим напрокат велосипедом.

Перший населений пункт по маршруту – село Медвеже Вушко.

Там не мало бути нічого цікавого, просто по дорозі і взагалі гріх не відвідати населений пункт з такою чарівною назвою. В центрі – пам’ятник воїнам Великої Вітчизняної.

Мабуть, це буде перше фото медвежовушківської церкви в мережі.

Далі, оскільки я ~~склав короткий маршрут польовими дорогами~~поперся блукати до чорта на роги, замість того щоб їхати цивілізованою трасою, то добряче покружляв полями і садами за Медвежим Вушком. Користуючись так-сяк підказками зустрічних селян і внутрішнім компасом, все ж вирулив на наступну опорну точку, Ільківку, вже коли сам майже не вірив у це.

Хай вибачають мене жителі Ільківки, але їхнє село запам’яталось не стільки ставком (котрий гідрологічний заказник), а явно підвищеною концентрацією алкашні на метр квадратний, і це опівдні жаркого дня.

Поблукавши для порядку ще й тут, я все ж знайшов потрібну мені дорогу, що вела на Демидівку, перший пункт поїздки. Навколо – гігантські соняшникові поля.

Нарешті показалась і саме село, яке можна відрізнити по куполам церкви.

Демидівка – село Жмеринського району з близько тисячею населення і аж 1554 роком заснування. Завдяки віддаленості від великих магістралей, воно не дуже відоме і відвідуване, а подивитись тут є що.

Перше, що варто побачити – водоспад. Він знаходиться за дамбою на взагалі-то тихенькій річці Рів.

У спекотний вихідний день тут повно молоді.

На височині над водоспадом стоїть якась явно древня будівля без розпізнавальних знаків.

В інших місцях своєї течії Рів виглядає набагато спокійніше.

Друге, що варто тут побачити – Свято-Покровську церкву. Вона збудована у 1909 році і просто прекрасна.

Шлях із Демидівки вирулює на Гнівань через село Могилівка по вже цілком цивільній дорозі. На в’їзді до Гнівані старий знайомий Рів впадає в Південний Буг, утворюючі широкі рукава з зеленим островом посередині.

Місцеві мешканці мирно пасуться в тіні.

Як і в Демидівці, окрасою Гнівані є храм, костел Святого Йосипа, шпиль якого видно ще здалеку. Більша частина міста знаходиться на протилежному березі Бугу.

Туди ми і рушаємо.

Гнівань – місто, але навіть не райцентр (відноситься до Тиврівського району, при чому сам Тиврів у півтора рази менший за кількістю населення). Місто зустріло мене руїнами цукрового заводу.

Колись могутнє підприємство, що діяло з кінця XIX ст., занепало і стрімко руйнується.

Метал уже явно весь вивезли, тепер потихеньку розтягують цеглу.

Уявіть масштаби цього гіганта, якщо навіть на цій панорамі він умістився далеко не весь. На жаль, в нашій реальності він приречений, і мабуть, його вже запізно зберегти хоча б як пам’ятку архітектури.

Вокзал міста несподівано готично-похмурий.

Іще одна споруда подібного типу і явно дореволюційна, на в’їзді на територію гранітного кар’єру. У глибині території напевно можна побачити ще багато цікавого, наприклад, озеро старого піщаного кар’єру, але підприємство цілком діюче і охороняється. (Ось в чому плюси постапокаліпсису – руїнами цукрового заводу зате можна лазити скільки завгодно).

Недалеко від в’їзду збудували сучасну православну церкву.

В міському парку традиційно присутній пам’ятник подіям Другої Світової у вигляді танку Т-34, і зовсім поруч – ось такий пам’ятничок. Досить миле спорудження, якщо не знати, скільки крові і смертей передувало його появі.

Нарешті – костел Святого Йосипа – велична напівготична споруда 1906 року створення. За свій час чимало постраждав, його добре покоцали під час війни, а в радянські часи використовувався як заводське приміщення.

Афіші ручної роботи – майже раритет.

Із Гнівані вирулюю вже у вінницькому напрямку до селища під назвою… Селище.

На виїзді – пам’ятник жертвам Гніванського концтабору. У 1941-42 роках тут замучили 6370 людей.

На правах реклами зазначу, що квас у першому генделику на в’їзді в Селище – повне лайно.

Місцева церква.

Вкотре перетинаю Буг.

Місцева дітлашня ховається од жари у воді впереміжку з гусьми.

У Селищі, яке нині невелике село на 2 тис. народу, знаходяться руїни Черленківського замку XVI-XVIII ст. Вважається, що поселення і дерев’яний форпост виник тут ще у XIII ст. за часів появи князів Коріатовичів. Свого часу замок був і оборонною спорудою, і монастирем, і просто магнатською резиденцією (стандартні легенди про заховані тут скарби і підземні ходи аж до Вінниці присутні).

Якщо вважати Селище спадкоємцем Черленого Граду, то воно старіше за Вінницю.

Замок втратив своє оборонне значення в кінці XVIII ст., розбитий воєводою Щеньовським, який власне і заснував тут резиденцію. До більшовиків тут лишались палац і усипальниця, які були знищені ними. Труни родини Щеньовських були скинуті у Буг. Я щиро не розумію людей, які до безумства боронять пам’ятники і географічні назви на честь свинособак, яких язик не повертається називати людьми.

За тим тут залишилось лише дві башти, одну з яких розтягли на цеглу, а друга потихеньку руйнується сама по собі. Наскільки я зрозумів, рисунків чи схем початкового вигляду замку не лишилось. На гравюрі Наполеона Орди він зображений уже зруйнованим (картинка з Вікіпедії).

На віддалі від замку збереглась ще одна башточка, чи то сторожова, чи каплиця. До неї хтось без палева пристроїв паркан.

Всередині майже на повну її висоту виріс горіх.

А ось і та сама башта, що збереглася.

З 2007 року поруч з нею ведеться будівництво стилізованого під фортецю туристично-розважального комплексу. Я не розбираюсь в даній області, але смутно підозрюю, що ця будівля змушує плакати істориків і археологів кривавими слізьми.