Корсунь-Шевченківський

Корсунь-Шевченківський— місто в Черкаській області, засноване в XI ст. як форпост на південному оборонним рубежі Київської Русі по річці Рось, що мав захищати Київ та інші руські міста від нападів кочовиків. Однак якщо форпост встояв під натиском печенігів і половців, то навала монголо-татар знищила Корсунську фортецю. Лише у 1585 році князі Вишневецькі почали відновлювати місто, збудувавши на новому місці фортецю, вали якої й донині видно. Тоді місто називали Корсунем-Черкаським, щоб відрізняти від Корсуня-Таврійського у Криму. У 1625 році Корсунь стає центром козацького полку на чолі з Тарасом Трясилом, керівником козацького повстання 1630 року. У 1648 році біля Корсуня відбулася одна з перших перемог козаків на чолі з Богданом Хмельницьким над польським військом. У другій половині XVII ст. під час Руїни знову відбувся занепад: місто неодноразово руйнувалося, а за часів гетьмана Самойловича відбувся так званий Великий Згін: депортація населення з Правобережної України на Лівобережжя. чергове відродження Корсуня припало аж на кінець XVIII ст., коли він став власністю князя Станіслава Понятовського, який фактично наново заклав місто. Князь зводить на острові великий маєток, який у 1797 році купує імператор Павло І і дарує міністру юстиції П. Лопухіну. Саме за часів Лопухіних корсунський маєток перебудовується і розбудовується, ставши одним з найефектніших маєтків в Україні. За радянської влади Корсунь нетривалий час встиг побути центром Шевченківської округи, а з 1930-го року стає районним центром Київської області. У 1934 році тут було збудовано одну з перших гідроелектростанцій. У 1944 році в околицях міста відбулася одна з найбільших битв, яка увійшла в історію як Корсунь-Шевченківська наступальна операція або Черкаський котел, під час якої зазнали важких втрат як німецькі так і радянські війська. Після війни місто відновили, але вже нічим особливим воно не відзначалося, представляючи з себе типовий український райцентр, населення якого нині складає 18 тисяч осіб.




Корсунь знаходиться на відстані 120 км від Києва і пов’язаний відносно прямою трасою Київ–Дніпро[петровськ] та залізничною гілкою Київ–Сміла. Однак, як виявилось це не означає, що дістатися з Києва легко, адже прямих приміських потягів немає, доведеться їхати спочатку пару годин до Миронівки, а потім пересідати на іншу електричку, що їде до Сміли чи Цвіткового. А пару років тому ходив регіональний потяг Київ–Черкаси, але його чомусь скасували. Довелося їхати автобусом. Зранку їде лише рейс Київ–Шпола (о 9:00), на який я одного разу примудрився спізнитись, а вдруге майже спізнився, застрибнувши вже при відправленні. Їде автобус трохи більше двох годин і минає Кагарлик (заїжджає на автостанцію) та Миронівку (не заїжджає); на Корсуні робить десятихвилинну зупинку на автостанції, яка знаходиться на західній околиці міста, але при цьому лише в кілометрі від центру.

Одразу за автовокзалом посеред скверику на території колишнього цвинтаря стоїть хрест у пам’ять про померлих під час Голодомору 1932-1933 років. Вказана точна кількість померлих — 1456 осіб.


Тут же збереглась єдина могила — поховання художника Івана Сошенка. Пам’ятник у вигляді музи з палітрою.


Сошенко відомий у першу чергу навіть не як художник, а як друг Тараса Шевченка і один із визволителів його з кріпацтва.


Старий надгробок стоїть поруч. Сошенко помер у Корсуні у 1976 році, не доїхавши до рідного Богуслава 30 кілометрів.


Далі я пройшов вулицею Ювілейною в сторону центру. Біля базару пам'ятний знак народним месникам-партизанам, що діяли в роки ВВВ. (1969)


Мозаїка, що зображає партизан, досить ефектна і брутальна.


На розі вулиць Ювілейної і Максима Горького біля базару стоїть нова церква Спаса Нерукотворного.


Пройшовши вулицею Горького виходжу до перетину з вулицею Шевченка, на якій аж два погруддя поета, прізвище якого фігурує у назві міста. При чому обидва погруддя знаходяться на відстані 150 метрів один від одного. Перший на циліндричному погрудді встановлено у 1957 році на алеї, другий — у 1983 р. на території педколеджу ім. Шевченка.


Педколедж у приміщенні колишньої чоловічої гімназії 1915 року в стилі українського модерну з характерною формою вікон.


Міська рада, збудована у 1957 році.


Деталі декору на фасаді.


Двох пам’ятників виявилось замало, то ж вирішили ще встановити анотаційну дошку на честь 200-річчя Кобзаря.


Готель «Корсунь» кінця 1950-х. Подібний, але з трикутним фронтоном, є у Золотоноші. Звідси вулицею Шевченка повертаю назад.


Нещадно спаскуджений сайдинґом колишній кінотеатр «Комосмолець», збудований у 1950-х рр. за типовим проектом Зої Брод.


Виходжу на центральну площу. Вздовж швейної фабрики встановлено так звану Стіну Пам’яті з іменами героїв ВВВ.


Тут же на площі колись бовванів пам’ятник Леніну, нині традиційно переобладнаний під меморіал Небесної Сотні.


Готель «Кооператор» при Укоопспілці.


Старий будинок переобладнаний під Торговий дім.


Старовинний будиночок. За ним знаходяться вали й бастіони Корсунської фортеці, які нині видно хіба що на супутниковому знімку.


Далі вулицею Ярослав Мудрого перейшов греблю Мартанського ставу, утвореного водами річки Корсунки.


Тут поряд у приватному секторі знаходиться простесенька церква, зіпсована сайдинґом.


Однак у неї напрочуд симпатичне керамічне оздоблення вікон, що контрастує з аскетичністю фасаду церкви.


Вийшовши знову на вулицю Ярослава Мудрого, де сів на маршрутку, яка відвезла мене до залізничної станції «Корсунь».
На привокзальній площі традиційна стела, що прославляє героїку міста, що «виявило мужність і відвагу в роки ВВВ».


Вокзал станції Корсунь, збудований у 1950-х роках. На жаль після проведення декомунізації більшість декору втрачено.


В оздобленні інтер’єру дещо збереглося.


Вид вокзалу з боку колій. Приміські поїзди прямують максимум лише до Сміли і до Миронівки. Навіть до облцентру не доїхати!


Назад до центру я повернувся тією ж маршруткою, проїхавши усю вулицю Ярослав Мудрого, яка починається на автомобільному мосту через річку Рось, з якого видно острів Зелений зі статуєю воїна-русича, греблю 1930-х років та верхівки палацу Лопухіних.


Пам’ятик давньоруського воїна офіційно присвячений «містам-форпостам Київської Русі», до яких належав і Корсунь, і був відкритий у 1982 році. Ех, якби ж він був удвічі чи втричі більшим, то дійсно б ефектно виглядав.


За мостом знаходиться верстатобудівний завод ім. Богдана Хмельницького. БК при заводі виглядає закинутим.


Біля БК погруддя Богдану Хмельницькому та таблиця зі списком імен співробітників заводу, що загинули під час Другої Світової.


Від заводу попрямував до греблі та будівлі РЕМ (району електромереж), зведеної очевидно разом із греблею у 1934 році.


Гребля одночасно виконує функцію ГЕС та пішохідного мосту через Рось.


Посередині греблі прокладено рейки, по яким їздить ось такий пепелац. На жаль не знаю, що це; підкажіть.


Гранітні брили Росі та верхівка палацу Лопухіних на Князівському острові.




З водозабору клекоче вода, яка приводить у рух турбіни потужністю 1800 кіловат.


Сама гребля виглядає охайно, видно, що нещодавно її реконструювали.


З боку міста вхід на греблю акцентують ось такі пілони, дуже характерні для 1930-х років.


Наріжний вхід центру дитячо-юнацької творчості прикрашений мозаїкою з піонерами.


Дуже простий, але великий будинок культури, в якому замість культури проводять виставки-продажі.


На фасаді повісили банер із портретом корсунця Романа Сокуренка («Сокола»), який отримав смертельні поранення у боях під Іловайськом у 2014 році.


Вид палацу з боку.


Навпроти БК стоїть церква Київського Патріархату, абсолютно нецікава з архітектурної точки зору.


Біля церкви проходить алея меморіалів, на якій поставлено пам’ятники різним історичним подіям.
Хрест, присвячений козацьким полковникам Корсунського полку.


Братська могила 242-х підпільників, партизанів і активістів, що їх було розстріляно у 1943 року.


Пам’ятник «афганцям» з тюльпаном, як символом війни 1979-1989 років.


Пам’ятник на честь ліквідаторів аварії на ЧАЕС.


Завершує алею меморіал загиблих під час Другої Світової війни.


Повернувшись до палацу культури я спустився вулицею Тараса Шевченка до річки Рось аби потрапити на Князівський острів, на якому розташовано найцікавішу пам’ятку Корсуня-Шевченківського — палацовий комплекс Лопухіних, про який йтиметься в наступному пості.