Дрогобич за 5 годин

Так вийшло, що на перший візит у соляну столицю України у мене було зовсім мало часу. У поспіху дещо із цікавого пропустив, але це хороший привід колись знову повернутись у це місто. Воно чудове!


Від приміської автостанції я пішки вирушив у напрямку вокзалу. Що перше кинулось у очі, так це мала кількість людей на вулицях і закрите усе що можна – магазини, аптеки… А все тому, що була неділя, і люди, якщо і пересувались містом, то здавалось, що тільки до церков і назад. Наче мені і не в новинку галицька релігійність, а все одно щоразу чудно, як уперше. Навіть ринок у свій священний день мав відкритись тільки після 3 години.


Простір між автостанцією і вокзалом займають фабрики, гаражі, занехаяний лісопарк і райони багатоповерхівок, зведених у 80-90-ті роки минулого століття. Серед них можна відшукати 2 дерев’яні храми, що з’явились кілька років тому.


Власне вокзал. Був відкритий у 1872 році.


Вертаючись назад паралельною вулицею, надибав іще одну дерев’яну церкву-новобуд. Усі вони ущент були набиті людьми.


І цвинтар просто посеред житлового масиву. У когось «шикарний» вид із вікон.


У занедбаному саду між вулицями Грушевського та Стрийською є шпихлір – пам’ятка 1778 року, зведена для зберігання громадського зерна на випадок неврожайних чи воєнних років. Унікальність її полягає в тому, що це остання збережена житниця такого роду у Європі.


На фотографіях із Інтернету 6-літньої давнини у неї ще був дах. Судячи з нинішнього стану, Європа ризикує скоро залишитись без шпихлірів узагалі.


У низині видніється автокефальний Успенський храм.


А я звертаю на Карпатську вулицю – як на мене, одну із найбільш затишних у Дрогобичі.


Ще звіддаля звертає на себе увагу вишуканий будинок відділу поліції на Стрийській.


Тут же знаходиться іще більш вражаючого виду споруда, яку нині займає університет. А в період 1939-53 років всередині цих величних стін містилась страшна тюрма, де закатували близько 3 тис. чоловік. На задньому дворі обладнано меморіал пам’яті жертв НКВС.


Впритул до університету знаходиться монастир Петра і Павла. Храм освячено у 1831 році.


Іще трохи далі – синагога 1842-65 років будівництва. Діюча, що є не дуже частим явищем у сучасній Україні. Зовнішню реставрацію закінчили у 2014 році, внутрішня, видно, ще триває.


Це уже майже самісінький центр.


Але я поки що рушив далі на схід, вулицями Лесі Українки і Франка. Не бажаєте придбати квартирку?


Тутешні будинки – просто «вау».


Я так захопився, що пропустив паралельну вулицю Шевченка, де знаходиться Палац мистецтв – одна із найгарніших споруд Дрогобича. Але і тут було на що подивитись.




Зате не пропустив музей сакрального мистецтва, який заслуговує уваги хоча б будинком, у якому знаходиться.


Музей, як не дивно, працював. Всередині – величезна виставка переважно ікон від кінця 16 до початку 20 ст., а також скульптури, різьблення, рукописи і інші мистецькі артефакти цього краю.


За додаткову плату можна фотографувати. Експозиція цікава, а з історичної точки зору – узагалі безцінна.


Іще пару старовинних будинків.




Ще далі – мурована церква Різдва Пресвятої Богородиці при старому цвинтарі.




Зі східної сторони місто закінчується великим ставом. Підходи до нього зайняті ресторанним комплексом, який здався мені блатним місцем для тутешніх папиків. Тому я обмежився парою кадрів здалеку.


Іншою вулицею вертаюсь назад. Дорогою мені зустрічається чергова трійка дерев’яних церков, тільки уже старовинних. Перша, найвіддаленіша від центру і, напевно, найменш відвідувана туристами – Святої Параскеви, зведена в 1815 році.


А от інші дві широко відомі.

Церква Воздвиження Чесного Хреста вважається однією з найкращих пам’яток дерев’яної галицької архітектури. Її завершили будувати ще у 1613 році.




Храм закритий, але його варто уважно оглянути ззовні. На древніх стінах де чітко, а де химерно проступають образи і написи давно минулих віків.


Остання на цій стороні церква – святого Юра – найпопулярніша. Чудово збережена пам’ятка старовинної гуцульської традиції була зведена в селі Надіїв на межі 15-16 століть.


У 1656 чи 1657 році жителі Дрогобича викупили її за сіль і перенесли сюди (попередній храм на цьому місці згорів).


Всередині будівлі нині суміщена власне церква і музей. Служби проводяться тільки на великі свята. Всі стіни, стелі, перекриття розписані. Атмосфера дуже незвична і приємна.


Церква належить до всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.


Дзвіниця класичної гуцульської архітектури, але не така масивна, як більшість із них. Збудована у 1678 році.


Дрогобицький солеварний завод – найстаріший діючий в Україні, працює з 1250 року. Соляна промисловість була домінуючою для міста з часів його заснування. Одна із версій походження назви – від польського «Дрога здобич». За іншою версією – Другий Бич. Перший Бич був підступно спалений половецьким ханом, який увійшов до літописів під звучним іменем Баняк Шолудивий.


Дитячо-юнацька технічна школа.


Ще один католицький храм.


До центру пішов через міський парк зі ставочком. Дарма.


Нарешті центр.


Кафедральний собор Пресвятої Трійці.


У центрі площі Ринок стоїть, звісно ж, ратуша. Виконана у стилі класицизму, будівництво завершене у 1920-х роках на місці дерев’яної попередниці.




В епоху відродження у Європі жив знаний учений, просвітитель, астроном, доктор медицини, та філософії, поет (і це все одна людина!) Джорджі да Леополлі. Насправді його звали Юрій Котермак, а в українських джерелах він зазвичай фігурує як Юрій Дрогобич.

Саме його пам’ятник прикрашає сквер з однієї із сторін площі Ринок. Позаду – дзвіниця, збудована на основі оборонної вежі 13 ст. та костел Святого Апостола Варфоломія 15 ст.


Із-за густої рослинності навколо цілісний вид костелу дуже важко передати на фото.


Зате пощастило зазирнути всередину.


Ну і гайда далі гуляти центром.




Іще якийсь меморіал. Виглядає моторошно.


Один із старовинних будинків спотворений плиткою.


Вулички історичного центру вузенькі, атмосферні і неповторні. Такими бажано б пройтись неспішно, ведучи когось під руку. Думаю, настрій не зіпсували б навіть автентичні галицькі паци, які хотіли стрельнути «два гривні» на могорич.






Лис Микита на бібліотечній стіні.