Місто нафти і дерев’яних храмів

Єдине у світі місто, розташоване безпосередньо на нафтогазовому родовищі, із-за чого інколи неофіційно називається «пороховою бочкою». В радянські часи навіть був химерний план відселити усіх мешканців за 50 км звідси, але Борислав досі стоїть там, де його заснували ще 630 років тому.


Ну а дерев’яних церков тут і правда неймовірно багато. Перша зустріне вас ще на в’їзді (із трускавецької сторони), у сумній тіні приміського цвинтаря.


Для початку я поїхав у Попелі, які знаходяться на протилежній стороні, попутно оглядаючи цікаві будинки на своєму шляху.




Попелі – село на північному заході від Борислава. Назва походить не од того слова, яке перше спадає на думку, а від попелу – то все, що залишилось тут після нападу монголо-татар.


У селі є дві дерев’яні церкви, які органічно доповнюють бориславську колекцію. Перша, Покрови Пресвятої Богородиці, зведена аж у 17 ст., тим не менш, чудово збереглась.




Попелі сильно витягнуті уздовж дороги, перпендикулярної до траси. Понад дорогою протікає джерельце, яке має скрасити гнітючі враження від її кошмарного стану. Церкви знаходяться якраз у протилежних кінцях села.

Другу збудували у 1835 році.


Вона укрита бляхою, як і дзвіничка, тому виглядає не настільки атмосферно, як попередня.


Іще кілька попелянських фото.








Вертаюсь у місто і продовжую наповнювати колекцію. Новенька церква біля недобудованої лікарні.


Поїхав у Дрогобицькому напрямку. Ще один храм Покрови, тільки уже міський, 1902 року.


Цей виявився відкритим.


Майже на виїзді з міста, на районі Губичі, стоїть церква Собору Івана Хрестителя 1874-79 років будівництва.




І статуетка Івана Хрестителя.


Цікавий будиночок по дорозі.


Перенесемось у протилежну сторону, на виїзд до Східниці. Тут є цікавої форми уже кам’яний храм Успіння Пресвятої Богородиці.


Від попередньої церкви сюди – 10 км, і це тільки один із напрямків! Борислав – справжнє жахіття для туристів. Величезне за площею місто, і всі пам’ятки наче спеціально рознесені на окраїни.


А сюди навіть у двір було не потрапити – зачинено…


Цей район називається Мражниця – за одною із версій, бо першим поринає у морок при заході сонця.




Унікальною фішкою міста є нафтові качалки, які стоять просто понад вулицями, у парку, та де завгодно. Така качалка може видобути кілька десятків літрів нафти за добу.


Одна із народних їх назв – монашки – за те як вони характерно «кланяються».


Міський парк.


Тут багато качалок.


У часи нафтового буму, за Австро-Угорщини, місто, за неупередженими поглядами, було жахливою дірою. Робітники працювали в нелюдських умовах. Вдихаючи за день отруйні нафтові випари, які діяли як наркотик, увечері вони ходили з моторошними усмішками на закопчених лицях. Що і дало назву відомій повісті Франка «Борислав сміється».


На вид Борислав явно нагадував один із різновидів пекла. Ось історичне фото, взяте звідси (за посиланням ще багато знімків, не полініться зайти й проникнутись атмосферою).


Окрім качалок, все у парку занедбане.


Залишилось оглянути центр міста. Новенький костел.


Церква Святої Анни – найгарніша культова споруда в Бориславі. Зведена як костел у 1900 році і освячена іменем Святої Варвари – покровительки нафтовиків та гірників. У 1930-і була передана православній громаді, у 1963 закрита. У 1990 році церква знову почала діяти, але уже як греко-католицька.


Дзвіниця.


Тихенько заглянув усередину. Тут зберігаються мощі близько 500(!) святих.


У цьому будиночку розміщується поліція.


Унікальна доля Бориславу позначилась на специфіці його пам’ятників – таких як Святій Варварі чи нафтовій краплині. На жаль, я обидві фотографії умудрився запороти. Зате надибав багато стріт-арту.


Іще одна фішка міста – патріотично розмальовані зупинки.












Прощальний погляд на Борислав та ближнє передгір’я.