Земля Довбуша: водоспади, скелі і печери

Одне із найцікавіших місць Прикарпаття знаходиться поблизу села Бубнище Івано-Франківської області – це заповідний комплекс «Скелі Довбуша».


Від цивілізації сюди треба добряче потрусити. Від Болехова, останнього міста на шляху до заповідника (а це ще 15 км), дорога стає геть поганенькою. Недалеко від КПП заповідника, біля села Поляниця, є водоспад.




Він багаторівневий і гарнющий, як не крути.




Красива і річка, на якій він утворився – Сукіль. А як звався сам водоспад, уже й не пригадаю. Це був той випадок, коли хотілося побути ледачим товстозадим матрацником-туристом і не забивати голову зайвою інформацією.




Але ось ми нарешті увійшли до заповідника. Дорогою нам починають траплятись перші незвичні скельні утворення.




Багато скель мають імена. Ванька-Встанька, наприклад.


Колобок – чудове місце для тренувань скелелазів-початківців.


Заглиблюємось у ліс. Ці чудернацькі форми утворились близько 70 млн. років тому на дні прадавнього моря.




Серед невеликих каменів раптово постають справжні гіганти.


Жага до життя.


Хвіст Дракона.


Поступово скелі стають більшими, з майже вертикальними обривами.




Важко передати, як же там гарно і незвично.


Ліс навколо, до речі, буковий. Ага, це той самий ліс-кругляк, якого так хоче Європа взамін на безвіз і кредити. А з таким ставленням, як у нас, ми можемо виявитись останнім поколінням, що бачить його у своїй первозданній красі.






Високо вгорі альпіністи з почуттям гумору прилаштували гойдалку.


Особливий смак представляє із себе Чортова ущелина – прохід між скелями, який місцями звужується до 20 см. Пройшовши крізь неї, за повір’ями, можна позбутись усіх гріхів. Незважаючи на загрозливий вигляд, крізь неї пройшов увесь автобус – і тучні, і підстаркуваті.


І це неповторне відчуття – дивитись з гори на невдах, котрі ще тільки пролазять:)


Долина із капличкою.


Усю дорогу місцеві гуцули агітують покататися верхи. Ніхто так і не погодився, хоча коники файні.






Печерний комплекс використовувався людьми ще у 10-12 ст. – тут було язичницьке святилище, пізніше – давньоруська фортеця. У 17-18 ст. опришки зайняли ці місця собі під сховище.


З часом печери отримали ім’я Олекси Довбуша – найвідомішого ватажка опришків. Легенд про Довбуша більше ніж фактів, бо тодішня влада на цих землях робила усе, аби будь-які згадки про нього зникли. Тим не менш, в тому чи іншому виді перекази про народного месника дійшли і до наших днів.


Вибита на камені лев’яча морда.


Східці нагору.


Із вершини можна побачити тюрму – 6-метровий кам’яний мішок, де опришки тримали бранців. До такої тюрми і охорона не потрібна.


А ще згори відкриваються воістину чарівні види. Ними і завершимо цю подорож.